Оптимістичний сценарій – молдовський 2009 року. Песимістичний – румунський 1989-го

Що приніс нам 2012 рік та чого ми навчилися?

Є банда мародерів, що грабує нас. І не лише нас, а й наших дітей

Дмитро КАПРАНОВ, 45 років,
письменник:

— Цього року в людей спала з очей полуда. Якщо раніше були якісь ілюзії, що є держава, хтось за них дбає і повинен щось робити, то нині більшість чітко розуміють: є банда мародерів, що грабує нас. І не лише нас, а й наших дітей.

Це відкриття призводить до поступового долання радянського синдрому. Що десь є Ленін, Брежнєв, партія, що за всіх дбає. І що все це лише тимчасові труднощі, що вони там, у столиці, рано чи пізно їх подолають. А ось тут доходить, що треба самим виживати, самим за себе дбати, що ніякого покращення згори не буде у принципі. Це – величезний позитив. Негатив у тому, що це відбувається дуже повільно.

Водночас, країну 2012 року підвели до межі повного банкрутства. Це сталося здебільшого через Євро­2012. На нього пішло дуже багато коштів, а ще більше відмили. Радянський Союз перекинувся, бо не витримав Олімпіади 1980­го, а Україна може перекинутися, бо не витримає Євро. Грандіозне економічне і спортивне фіаско, що зазнала Україна, нещасні два голи шведам геть не компенсують.

Якщо на початок цього року українці були здебільшого розчаровані, хотіли десь усамітнитися, втекти, то зараз ми бачимо, що вони люто роздратовані. Готові боротися, крушити, бити, ламати. Нас поставили на межу. Оптимістичний сценарій – молдовський 2009­го. Спалять Верховну Раду, скинуть президента – і всіх попустить. Бо події дуже нагадують тодішню Молдову. Там теж був усемогутній Володимир Воронін, який витрачав шалені гроші на правоохоронні органи. І його здули, немов пушинку. А от песимістичний сценарій – румунський 1989­го, коли скинули комуністів і розстріляли їхнього лідера Ніколає Чаушеску. Там усе було значно гірше – і для влади, і для країни.

Наше Євро було гуманітарною катастрофою

Анатоль ФЕДІРКО, 54 роки, художник:

— Було знаково і дивно, що російськомовний Київ обрав у Верховну Раду Андрія Іллєнка, який багато років очолював столичну "Свободу". Це не просто партія правого толку. Вона ідентифікує українців із посткомуністичного середовища.

З'явився стимул ідентифікувати Партію регіонів як партію посткомуністичних провінціалів.

Це буде визначати наступні роки. Партія регіонів розумітиметься як політична сила малих народів Півночі, що приперлися в Україну. З'явився запит на ідентифікацію української держави, українського "насєлєнія", яке стає українським народом. У парламенті мають бути українці. Не має значення, якою мовою розмовляє людина – суржиком чи російською. Але вона мусить себе ідентифікувати як українець.

Негативна подія року – це Арсеній Петрович Яценюк, який облажався зі своєю партійною номенклатурою з Кіровограда – шефом обласного відділення партії "Фронту змін" Андрієм Табаловим і його батьком. Виходить, що Арсеній Петрович у людях не розбирається. Тому опозицію очолювати не може.

Серед соціально­культурних подій хочу відзначити абсолютно бездарне українське бієнале "Арсенале". Воно було смішне, непрофесійне, яке не може конкурувати з бієнале у Бухаресті чи Кракові. Також невдачами року вважаю Євро­2012 разом із Hyundai. Нас запевняють, що чемпіонат відбувся, але я був на чемпіонаті Європи з футболу у Швейцарії. Після цього можу заявити, що наше Євро було гуманітарною катастрофою, абсолютно корупційним.

Символом Євро­2012 і "Арсенале" став ­Hyundai, що стоїть у степу, холодний, із поламаною електронікою і зачиненими туалетами.

Українці стали дорослими завдяки Партії регіонів

Олександр СУГОНЯКО, 59 років, економіст, президент Асоціації українських банків:

— Цього року українці почули неприкриту брехню, очевидну й відверту. А з іншого боку, побачили нічим не прикритий рекет. Ці дві речі суттєво вплинули на суспільство та його свідомість. Влада в очах людей себе пов­ністю дискредитувала.

Українці вже знають, кому точно не довіряють, кому вірити не можна. Тут Київ тримає першість, бо проголосував за опозиційні бренди. Структурованість суспільства стала очевиднішою. Українці почали йти за принципом, що злодіїв підтримувати не можна.

Цьому допомагала й економічна криза, що триватиме й наступного року. Вона виповзла на поверхню – у бюджеті, у зов­нішніх боргах, у браку коштів на зар­плати. Оскільки криза серйозна, люди хотіли від влади правдомовності й чесності. А їм брешуть. Це дратує.

Українці стали дорослими завдяки ­Партії регіонів. Їх тепер не так легко обдурити гарною обгорткою. Те, що так прокотили Наталію Королевську з її "Україною – Вперед!", то це – оплески українцям. Та ще й так швидко забули за неї.

Останні події навколо справи Павліченків (численні вуличні протести проти засудження Дмитра та Сергія Павліченків за вбивство судді. – "Країна") продемонстрували, що люди більше не хочуть терпіти. Водночас, влада намагається суспільство залякати. Кияни почули після виборів, що їх покарають за непідтримку влади на виборах. Така постановка питання лише дратує. Озлобленість зростає і може набути форм самоуправства, яке потім важко буде спинити.

Історія та Бог готують безліч несподіванок

Віктор МАРИНЧАК, 67 років, священик:

— Мені доводиться сповідувати, вислуховувати скарги стосовно відчаю, безнадії, страху за майбутнє своїх дітей, онуків. Люди занепокоєні ситуацією в країні, тяжко переживають, що руйнується культура, не розвивається освіта, малий та середній бізнес. Такі скарги були й 2010 року, їх побільшало 2011­го, а зараз їх – критична більшість. Люди не знають, що робити: їм не платять зарплату, їх не лікують. Для бідних перестало існувати лікування взагалі. Це – з одного боку.

З іншого, ми пережили патріотичне піднесення – завдяки Євро. В нас, у Харкові, всі машини їздили з національними прапорами.

Третє: у людей, яким не байдужа доля України, жевріє надія, що теперішній парламент не мовчатиме й відстоюватиме наші права. Це все я чую від людей. ­Розпач, потім знову надія, знову – ­розпач. Від цих коливань суспільство втомлене, хворе. Ми ніяк не вирвемося з болота пострадянського життя.

Утім, перспектива є: ми змінюємося, обставини змінюються. Я кажу людям: почекайте трохи, історія та Бог готують безліч несподіванок. Хіба 25 років тому ми думали, що отримаємо незалежність України? Я вірив, що вона буде, але не так рано. А ми отримали її так рано, не заслуживши. Тому оці 20 років страждаємо і заслужуємо.

Є таке поняття "сіль землі". Страва може бути ніяка, а підсоли її – і нічого, можна їсти. Цією сіллю є люди, для мене це – Мирослав Маринович, Євген Захаров, Оксана Забужко. Ще трохи такої "солі" – і гниле перестане існувати.

Будь-кого можна перемогти, якщо знайти його слабкість

Євген ГОЛОВАХА, 62 роки, соціолог:

2012­й відтворив невизначеність українців. Багато років вони переконували себе, що на щось спроможні. Тепер остаточно в цьому розчарувалися. Особливо у здобутках 2005­го. Великі надії призводять до великих розчарувань. Українці бачать, що нічого від них у цій країні не залежить, за них вирішують інші.

Два роки тому в Партію регіонів ще вірила певна частина України, люди чекали змін. Тепер її ніхто не сприймає. Бо вона нічого не зробила. Але з цього не варто робити висновок, що все закінчилося. Треба покладатися не на сили, що відтворюють минуле – "Свободу" чи Компартію, – а на гідних людей. І самим будувати своє майбутнє.

Будь­кого можна перемогти, якщо ­знайти його слабкість. Кожен українець повинен знаходити її у тих, хто йому не подобається. Але ніхто того не робить. ­Бояться. У нас був важкий радянський досвід. У стабільному суспільстві вирішують загальноприйняті норми, у не стабільному, як наше, – ініціативи окремих людей. Якщо знайдеться критична маса таких, тоді щось зміниться. І їх із кожним роком стає більше, але повільно.

На ті самі граблі наступаємо не одне сторіччя

Олег ПОКАЛЬЧУК, 56 років, соціальний психолог:

— 2012 року в соціум і політику прийшли більше молодих людей, ніж це було зазвичай. Але це ще – не критична маса, яка могла би змінювати щось.

Дуже скептично ставлюся до здатності українців як соціуму навчатися, оскільки на ті самі граблі наступаємо не одне сторіччя. Це – суспільство, яке реагує на щось під тиском зовнішніх обставин. Пройшов у Росії переворот – згодом в Україні стається революція. Розпадається Союз, і у нас проголошують незалежність. Викинула влада графу "проти всіх" із виборчих бюлетенів, люди проголосували за "Свободу". У нашого суспільства висока реактивність, але відсутня творчість. ­Зародки громадянського суспільства є, однак у який спосіб воно розвиватиметься далі – не зрозуміло.

Євро­2012 ніяк не позначилося на українцях. Це була не подія, а мєропріятіє. Ситуативна річ, на якій окремі люди заробили, а державі – непоганий піар. ­Закон про мови вплинув лише на частину політикуму. А суспільство живе своїм окремим життям. Більшість мислять шлунком. Нинішня криза теж не дуже впливає на людей. Бо з економічної кризи ми не виходили ніколи. Люди знають, що у цій країні може бути все, що завгодно. І в їхніх батьків таке ж відчуття було. Ми – країна перманентної кризи. І створювалися в результаті кризи. ­Звідки взятися позитивному мисленню в такого суспільства?

Hyundai в Одеському порту. 12 березня 2012 року

Марш шведських уболівальників перед матчем Україна – Швеція. Київ, 11 червня 2012 року

Сутичка між бійцями "Беркута" й прихильниками кандидата в народні депутати "свободівця" Андрія Іллєнка під стінами 215­ї окружної виборчої дільниці. Київ, 31 жовтня 2012 року

×