Ви обов'язково могли щось чути про це - інформаційна хвиля з усім супутнім шумовинням виявилася доволі високою. Якщо коротко й страшно, то більш-менш отак: у липні поточного року автор цих рядків зажадав відокремлення від України Донбасу та Криму. Насправді нічого я не зажадав, але то вже дрібниці. Не так важливо, що ти говориш. Значно важливіше, як тебе перекрутять.

Затятий у своїй антидержавницькій ідеї дещо зменшеної, проте якіснішої України, я навіть котрогось лінивого пополудня не полінувався перелічити результати другого туру цьогорічних президентських виборів без урахування чотирьох адміністративно-територіальних одиниць: Донецької та Луганської областей, а також Криму й Севастополя. У мене вийшло, що в другому турі перемогла би Тимошенко Юлія Володимирівна з результатом 54,48%. Результат, щиро кажучи, не вражає - сподівався більшого. Зате Янукович Віктор Федорович отримав би аж 38,27%. І де за такого результату сьогодні був би з усіма своїми, як вони це називають, реформами? Правильно - в опозиції. Тобто десь на Сардинії чи, скажімо, Коста-дель-Соль. А так він, на жаль, у Межигір'ї - як справжній патріот своєї землі.

Натомість я вчора поїхав до Львова, де розпочався черговий Міжнародний театральний фестиваль "Золотий Лев". І таким чином побував на абсолютній прем'єрі Шекспірового "Гамлета" (у моєму перекладі, через те мене й запросили), що його виконали актори Луганського обласного академічного музично-драматичного театру. Я від них у захваті. Спектакль поставив львів'янин Олекса Кравчук - і від нього в захваті.

Луганськ - це місто, в якому я був єдиний раз у житті, три роки тому, під час нашого спільного з Жаданом і Дерешом туру "Лівий берег". Це місто, в якому схожа на Вітренчиху тітка весь час хуліганила на нашій прес-конференції, перебивала, не давала закінчити думку й провокувала на нечемність, удесяте повторюючи одне й те ж запитання: "Нет, ну кто мне все-таки объяснит, почему мы должны читать не Достоевского, а Андруховича?". Це місто, в якому мій роман "Московіада" прибрано геть з бібліотечних полиць "за розпалювання міжнаціональної ворожнечі". Це разом із тим місто, де на наш вечір зібралася повна зала театру - десь із чотири сотні переважно гарних і добрих людей. Але це ще й місто, де я, підійшовши до барної стійки та попрохавши рахунок, почув за спиною напружений і радше несхвальний пошепт: "Иностранец".

Коротше кажучи, це складне місто. І так само складне моє до нього ставлення. Чому тут дивуватися і що не так?

Зате нині можу сказати про Луганськ ще дещо. У ньому живуть і працюють надзвичайно талановиті й самовіддані актори українського драматичного театру. Вчора вони зіграли у Львові "Гамлета" з таким захопливим драйвом - до крику, до хрипоти, до спазму, на останній межі фізики й метафізики, що по завершенні спектаклю переважно скептична й холоднувата львівська аудиторія страшенно довго аплодувала їм стоячи.

Я, звісно, також аплодував стоячи. Знаю, наскільки це важкий текст, цей мій переклад. Щоб отак його виконати, слід його дуже сильно відчувати - уже навіть і не серцем, і не розумом, а, мабуть, хребтом чи мозком у кістках. Так вони його й відчувають.

Тепер цікаво, як усе це буде зіграно в рідних стінах Луганська. І чи вони, ці стіни, справді допоможуть. А ще в мене виникла сильна спокуса підкоригувати власні уявлення про майбутнє відокремлення Донбасу. Можливо, ми все-таки його шматками (найживішими) евакуюємо й збережемо? Тут я поставив би смайлика, щоб ви бува не подумали, ніби я знову щось розпалюю.

×