Мріяла жити в Карпатах, мати портрет Шевченка і велику бібліотеку, працювати вчителем, багато писати. Усе збулося.

На грані смерті дорогою стає кожна хвилина життя. 34 роки тому захворіла на туберкульоз мозку. Вранці 15 лютого 1978-го пережила клінічну смерть. Реанімували мене уколом адреналіну в серце.

Коли отямилася, лікарі просили не забути те, що бачила по той бік. У кінці тунелю в яскравому світлі виднілася висока брама. За нею - пісок і блакитне море. В ту браму йшли багато людей, склавши руки до молитви. При вході стояла дуже вродлива жінка - смугла, з чорним довгим волоссям. Коли настала черга мені заходити, побачила свою маму. В той час вона лежала непритомна в ізоляторі. Закрили там, бо дуже кричала.

Була залюблена в кожну зі своїх шкільних учительок. Мені подобалось, як вони зі смаком вдягалися, гарно розмовляли. Мама плакала й молилася, щоб я не вступила до університету. Казала, що не зможу ходити до церкви. Тоді вчителів за це переслідували.

Коли помер батько, ми витягнули в нього з-під подушки Кобзар і стос "Літературної України"

Тепер діти багатші. Колись ми ходили в бурках або кирзових черевиках. Дехто мав  одну блузчину. Раз батько купив мені у Тернополі білі черевички - гарні такі, модельні. На великій перерві хлопці силоміць роззули мене і насипали в них тирси, "щоб швейка білими ботами не мозолила всім очі". Більше я їх не взувала. Вдома сказала, що тиснуть.

Коли помер батько, ми витягнули в нього з-під подушки Кобзар і стос "Літературної України".

Мамі 86 років. Вона досі читає. Коли їду до неї на Тернопільщину, мушу прихопити класику. Сучасної літератури вона не розуміє.

Село хоч і діра, зате яка красива. Немає метушні. Природа сприяє самозаглибленню.

Маю надію, що Україна ще відбудеться. Якби жила у 1940-х, загинула б, не змогла би встояти осторонь.

Не вважаю Ющенка зрадником. Зрадником є той, хто штовхає нас до Росії.

Вірю у віщі сни. Якось приснилося, що народила дитину-каліку. Таку страшну, негарну. Вранці прокинулася з температурою 40 градусів. Гарячка трималася шість тижнів. Лікарі виявили туберкульоз щитовидної залози.

Найбільше боюся втратити когось із близьких. Мене постійно переслідує цей страх.

Старості не бояться тільки молоді. Їм здається, що вона ще дуже далеко.

Плакала разом із дружиною Каддафі. Себе уявила на її місці. Один син загинув, чоловік, який би він не був, загинув, ще одного закували. У неї все рухнуло.

Більшість жінок не щасливі у шлюбі тому, що знаходяться зі своїми чоловіками на різних інтелектуальних рівнях

В юності постійно бродила по кладовищах. Такого дня не було, щоб мене туди не тягнуло. Зупинялася біля кожного хреста, розглядала портрети, читала підписи, намагалася вгадувати характер. Була якась там заспокійлива аура, відчуття безмежності Всесвіту. Мама переймалася, як я без цвинтаря буду, коли кудись поїду.

Уперше закохалася у восьмому класі у свого учителя фізкультури. Він був молодий і красивий. Прийшов учителювати, бо не зміг вступити до інституту. То було моє швидкоминуче захоплення. Після закінчення школи, коли побачила його, розчарувалася.

Пристрасть, мов хвиля - збурюється і вщухає, а любов, як музика - владарює над серцем. Такою музикою для мене став чоловік Микола. З ним навчалася в одній групі. Три роки нічим не захоплював мене. А потім поїхали разом у будівельний загін до Сургута. Я - за романтикою, він - за грішми. Працювала шеф-кухарем. Одного разу відірвалася ручка від каструлі і я ошпарила собі ногу. Микола був медбратом, наклав мені пов'язки. Поверталися в Україну вже разом. Через два роки побралися. Священик таємно повінчав нас глибокої осінньої ночі.

Чоловік повинен мати добре серце, бути галантним і вміти танцювати.

Більшість жінок не щасливі у шлюбі тому, що знаходяться зі своїми чоловіками на різних інтелектуальних рівнях. Мені пощастило, бо знайшла друга й помічника.

Дуже не люблю чоловікоподібних жінок. Жінка має бути ніжною, ласкавою і не боятися своєї слабкості. Для цього їй потрібен мужній чоловік, тоді почуватиметься як за кам'яною стіною.

Усі гроші витрачаю на книжки й подарунки друзям.

Так сильно в дитинстві сварила старшого сина, що аж зараз ніяково.

Якби на мене чоловік підняв руку, я би дала здачі. Пішла би від нього. Не розумію, яке після цього може бути сімейне життя.

Зі мною в лікарні лежала Соня з Одеси. Щодня дзвонила своєму чоловіку з автомата. Казала: "мій Ігорчик такий хороший". Поїхала додому, а чоловік весь той час жив з іншою. Я би своєму не простила. Але їй порадила не розлучатися. Вона мені досі не надякується.

Сплю не більше 5 годин. Пізно лягаю, рано встаю. Не засну раніше другої ночі. Мушу ще перед сном щось прочитати. Чоловік встає раніше й тихо, щоб мене не розбудити, йде на кухню варить мені каву. Собі готує чай. Зустрічає словами: доброго ранку.

Найогидніше доїти корову. В 1990-х купили і продали одразу. Мені так неприємно було її доїти, що не хотілося вже ні корови, ні молока.

Прасування приносить масу задоволення. Я тоді відпочиваю. Можу замріятися так, що не стямлюся, як усе вдома перепрасую.

Грошей має бути стільки, щоб вистачало на найсмачнішу їжу.

Не пам'ятаю, коли востаннє зав'язувала шнурівки. Чобіт маю чотири пари, туфлів - п'ять. Усі без шнурівок. Пригадую анекдот: жінці на похороні її чоловіка кажуть піти зав'язати йому шнурівки. Вона відмахується, мовляв самі зав'яжіть. "Ні, жінко, треба, щоб ви це зробили. Яким способом зав'яжете, така буде ваша доля". - "Я не маю часу про долю думати, не бачите, за чоловіком побиваюся". - "Ну то хоч скажіть петелькою чи вузликом в'язати? Як вузликом - самі лишитеся, петелькою - вийдете ще заміж". - "Та петелькою, петелькою".

В інститутському гуртожитку дівчатам не признавалася, що пишу. Соромилася. Коли читала їм свої вірші, говорила, що не пам'ятаю хто автор, здається - Симоненко чи ще хтось.

Синам кажу: коли помру, не ставте ніякого пам'ятника, ліпше видайте всі мої книжки.

×