"Де він такий узявся, якщо на Чернігівщині нема просторів, безгомінням своїм страхітливих?" - запитував Павло Тичина про Олександра Довженка. Але сам злякався свого запитання про космічне "страхітливе безгоміння" його німих фільмів. І похапцем пояснив: то, мовляв, трудовий народ породив Довженка, от звідки він узявся.
Сучасникам він часто здавався незрозумілим. У його фільмах кінь розмовляв людським голосом, а портрет Тараса Шевченка оживав і задував поставлену перед ним свічку. Сценарії для себе він писав здебільшого сам. У фільмі "Аероград" герой убиває друга, що виявився класовим ворогом:
- Убиваю друга мого, будьте свідками моєї печалі.
Потім каже:
- Вася! - і стріляє.
А ворог Вася, перед тим, як умерти, кличе:
- Мамо!
Та при всій метафоричності мислення Довженко був дуже відвертий. Це відзначали радянські спецслужби, що не спускали з нього очей. Є багато оперативних донесень про те, що він говорив і як поводився. Чекісти писали, цей чоловік не здатен на таємні дії: говорить, що думає й не приховує своїх переконань, іноді антирадянських. Ось одне з оперативних повідомлень 1932 року: "Довженко только что приехал с Кавказа и привез много возмутительных анекдотов и слухов о том, что т. Сталин - педераст". Або: "С необычной ненавистью относится к т. Сталину и называет его словами, которые я не осмеливаюсь воспроизвести". У лютому 1941-го Лаврентію Берії доповідали: "Довженко свою близость с т. Хрущевым и т. Сталиным использует в интересах Украины. Это дает ему возможность вносить много такого украинского, чего не каждому разрешат".
Микита Хрущов справді симпатизував Довженкові. А Сталін цінував його за мілітаристський фільм "Аероград" і порекомендував зняти кіно про Щорса. Та настав день, коли вони одвернулись від режисера. Це було 30 січня 1944 року в Кремлі, у кабінеті Сталіна. Туди запросили Довженка та членів політбюро для обговорення його кіноповісті "Україна в огні".
Вона про те, як Україну спершу покинули на поталу Гітлеру, і як через неї двічі прокотилася світова війна - туди й назад. Автор завершив кіноповість восени 1943-го й збирався екранізувати. Замість того йому, за висловом Берії, "вправили мозги". Бо деякі місця у сценарії звучали аж надто сміливо. Як-от про українців: "У цього народу є нічим не прикрита ахіллесова п'ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами одкидання Бога, власності, сім'ї, дружби! У них од слова нація зостався один прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників. От ключ до скриньки, де схована їхня загибель". Так в "Україні в огні" говорить офіцер-гітлерівець. Але хіба це також не потаємні думки Сталіна?
Од слова нація в українців зостався один прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників
А ось Лаврін Запорожець перед приходом німців знімає зі стіни портрет Сталіна й каже до нього:
- Прощайте, товаришу. Не думали ми з вами, що так вийде - не малою кров'ю і не на чужій території доводиться воювати!
Під час обговорення Сталін сказав на це:
- Я думал! И партия думала!
Довженко змальовує відступ Червоної армії 1941 року як непростимий гріх проти України. Це не могло сподобатися.
Є епізод із радянським чиновником, який збирається тікати в тил, але переконує дівчат-комсомолок, що німці сюди не прийдуть. Це чує капітан-фронтовик Василь Кравчина й каже:
- Во ім'я чого брешеш, гад? Тікайте, сестри мої, тікайте. Бо прийдуть німці, понівечать вас, поженуть у неволю, а цей незгораємий шкаф утече, а повернеться потім та й судитиме вас за розпусту!
Так воно й сталося далі за сценарієм.
Селяни, запряжені німцями в ярмо, міркують - чому:
- Все через те, що нас учили, щоб тихі були та смиренні. Все добивалися од нас послуху. Не бийся, не лайся. Єдина була зброя - писати доноси один на одного, трясця його матері нехай!
Потім думають, що станеться по війні:
Не буде ні вчителів, ні техніків, ні агрономів - витовче війна. Одні тільки слідувателі та судді остануться
- Не буде вже, мабуть, ні вчителів, ні техніків, ні агрономів - витовче війна. Одні тільки слідувателі та судді остануться. Та здорові, як ведмеді, та напрахтіковані повернуться. Та ще допитуватимуться, що ти тут робив, як німцям служив!
Трагедійна сцена, коли Лаврін Запорожець потрапляє в полон до своїх і хтось йому нагадує про "священне полум'я класової боротьби".
- Іди ти під три чорти з такою боротьбою! - відповідає Запорожець. - По-моєму, ви показилися. Позвикали до класової боротьби, як п'яниця до самогону! Ой, приведе вона вас до загибелі. Помовч, дурак. Я не знаю сьогодні класової боротьби і знати не хочу. Я знаю - Батьківщина, народ гине.
Тут кожне слово адресоване Сталіну - найбільшому ревнителю класової боротьби.
- За що б'ємось, за що умираємо? - звертається перед боєм до своїх солдатів капітан Кравчина. - Ми б'ємось за те, чому нема ціни в усьому світі - за Вкраїну. За Вкраїну, за чесний український народ. За єдиний народ, що не знайшов собі в століттях Європи людського життя на своїй землі, за народ, розторсаний, роздертий. Скажіть же, чи можем ми, сини українського народу, не презирать Європу за всі оті століття? Історія Європи, браття, - наша мачуха, не мати. Ми не сини, ми пасинки її, замовчані нею й пограбовані тілом і душею. Ми - жертви ганебного безчестя європейських століть.
Тут сказано більше, ніж вимагали від звичайної воєнної пропаганди.
Сталін Довженкові:
Чи можем ми, сини українського народу, не презирать Європу? Історія Європи - наша мачуха, не мати. Ми не сини, ми пасинки її
- Вы думали, что найдете дураков, которые не заметят вашей враждебной вылазки?
Далі висновок: у кіноповісті нема жодного позитивного героя, це ревізія ленінізму, закиди до партії та радянської влади, колгоспного селянства і нашої національної політики.
- Откуда у вас такой тембр разочарования? - запитав вождь.
І побажав режисерові плідної роботи над помилками.
У лютому 1944 року Олександра Довженка звільнили з посади керівника Київської кіностудії, вивели з Комітету по Сталінських преміях. Будь-що, написане Довженком про війну, боялися друкувати ще довго - навіть коли вже не було Сталіна.
Довженко щиро вважав, що Сталін на тому засіданні політбюро врятував його від смерті. Писав у щоденнику, що треба "роботою довести Сталіну, що я радянський митець". Однак, катастрофічні настрої його не полишали: "Я вже не знаю, чи буду фізично спроможний скрутити хоч один фільм. Боюсь, що ні. Повечорів мій день. Темніє".
Ще зі щоденника: "Винищення людності в результаті сеї війни буде колосальне. Україна загине. Тут майже не лишиться української людності. Велика нещаслива країна нещасливих людей". Восени 1944-го занотував: "Мені 50 років. Живу в Москві, зневажений убогими властями й друзями при владі України, що загубила у війні половину своїх синів".
1949 року він зняв не найкращий свій фільм "Мічурін", згодом удостоєний Сталінської премії. Знімав також антиамериканську - не завершену - картину в дусі холодної війни, про американців - носіїв зла. А втім, хотів запропонувати Чарлі Чапліну сценарій "Цар", який мав за кращий зі своїх непоставлених творів. А Чаплін вважав Довженка найбільшим митцем слов'янства.
За кордон його не пускали. Востаннє був там 1930 року з фільмом "Земля" - в Англії, Франції, Німеччині. Європейські інтелектуали цей фільм високо оцінили, а Сталіну й Геббельсу він дуже не подобався.
28 листопада 1956-го - на третій день після смерті - Олександра Довженка поховали на Новодівичому кладовищі в Москві. 1957-го ім'я кінорежисера присвоїли Київській кіностудії, куди його не пускали в останні роки життя.
"Во сне он часто разговаривает по-украински"
У молодості Олександр Довженко був такий темпераментний, що його цигарка не тліла, як у всіх, а горіла, мов факел, згадував письменник Юрій Яновський. Він у своєму романі "Майстер корабля" 1928 року записав девіз Довженка: "Жінку треба вміти понести на руках і не боятися помилок, бо той, хто боїться, швидко старіє і в нього холоне голова".
Із Варварою Криловою побралися влітку 1917 року в Житомирі. Подальші бурхливі події їх розлучили. Варвара нібито емігрувала до Праги, наче - з денікінським офіцером. Та 1923-го Довженко забрав Варвару з Праги до Берліна, де тоді жив. Разом повернулися до Харкова. Варвара 1926 року захворіла на туберкульоз кісток, лікувалася в пансіоні в Криму. Згодом знов намітився розкол у взаєминах. У червні 1928-го вона писала йому: "Любимый! Я уезжаю навсегда от тебя. Понимаю все. Жить вместе мы не можем. Ты идешь в большое искусство. Тебе нужна вдохновительница. Не тревожься за меня, любимый мой. Покидаю тебя сознательно. Не хочу, чтобы недуг мой травмировал твою душу. Ты влюбился, Саша. Поверь, от искреннего сердца отбрасывая во имя тебя ревность и боль, хочу, чтобы она стала истинным твоим другом, твоим вдохновением. А у меня единственная просьба к тебе: хочу жить под твоей фамилией".
Вона мешкала в селі Глібівка Димерського району на Київщині. Потім - у Євпаторії, де 1933 року народила сина Вадима. Були чутки, що це - син Довженка. У 1936-1956 роках Варвара учителювала в селі Демидів Димерського району. За рік до своєї смерті Довженко просив її подати заяву на розлучення. Відповідь: "Если так хочет Саша, я согласна". На похорон Довженка вона не приїхала, але 1957 року побувала на його могилі. Померла 1959-го в Демидові.
Ще одна любов Довженка - Олена Чернова. Називав її "мальчишкой". Знімалась у нього в маленькій ролі в "Сумці дипкур'єра". Збереглися й опубліковані 18 його листів до неї, писаних у першій половині 1928 року. Ця жінка мала пристрасть до кіно й музики, вийшла заміж за кінорежисера Георгія Мдівані, згодом він її покинув. На цей час і припадає короткий бурхливий роман з Довженком. Писав їй: "Вы, Олеся, мой единственный праздник. Олеся, при мне можно убить человека, и я не моргну глазом. Убивали и меня раза три-четыре, и я тоже не моргал. Но я мог бы заплакать сейчас, если бы Вы вдруг встали передо мною. Не от горя и, может быть, не от радости, а от бесконечной к Вам нежности".
Далі була Юлія Солнцева. Вона 1922 року закінчила московський інститут музичної драми, грала в елітному Камерному театрі, потім - головні ролі в знаменитих тоді фільмах "Аеліта" й "Папіросниця від Моссельпрому". На зйомках в Одесі познайомилася з Довженком і вже не розлучалася з ним. Є легенда, що він побачив її в поїзді й зупинив його. Працювала асистентом, потім співрежисером у всіх його фільмах. Друзі Довженка вважали, що вона краде його в нашої культури. Яновський казав:
- Проклята Юлька розриває його на два шляхи - український і російський!
Дехто навіть вважає, що вона була приставлена до режисера спецслужбами й доносила їм усе. Навіть те, що "во сне он часто разговаривает по-украински". А в довідках спецслужб писали про неї: "Умная, волевая, мстительная, пользуется большим успехом у мужчин". Як там не було, Солнцева, як уміла, екранізувала непоставлені сценарії Довженка після його смерті. "Поему про море", за яку посмертно дали Ленінську премію, завершила 1958-го. Зробила "Повість полум'яних літ" 1960 року й "Зачаровану Десну" 1966-го.
Довженко її любив. Але якось записав у щоденнику: "У мене нещасливий дім. У молодості в ньому не лунали дитячі крики, плач і сміх".
Помер від інфаркту у своїй квартирі
1894 - Олександр Довженко народився в місті Сосниця Чернігівської губернії в селянській сім'ї. Із 14 дітей до зрілого віку дожили тільки Сашко й Поліна, що стала лікарем-хірургом.
1911 - вступив до Глухівського учительського інституту - бо тут давали стипендію. У Глухові донині є кінотеатр, де Довженко побачив перший у житті фільм. Коли закінчив інститут, почалася Перша світова війна. В армію його не взяли через слабке серце.
1914, вересень - став учителем у 2-му вищому початковому училищі в Житомирі. Викладав природознавство, гімнастику, фізику, географію, історію та малювання. Навесні 1917 року одружився з Варварою Криловою, з якою познайомився в учительському хорі, де обоє співали. Невдовзі Довженко залишив Варвару в Житомирі й подався до Києва - шукати кращої роботи й учитися в Комерційному інституті.
1919 - арештований чекістами як петлюрівець, посаджений до концтабору "до кінця війни". Випущений стараннями Василя Блакитного, глави Української партії боротьбистів.
1921-1923 - на дипломатичній службі у Варшаві та Берліні, де також учився живопису. Повернувшись із-за кордону, служив карикатуристом у газеті "Вісті" в Харкові.
1926 - почав роботу на Одеській кінофабриці. Перший самостійний фільм - "Сумка дипкур'єра" у 1927-му. Далі - "Звенигора", 1928 рік, "Арсенал" 1929-го, "Земля" 1930-го, "Іван" 1932 року. Через звинувачення двох останніх картин в націоналізмі перейшов на "Мосфільм". Зняв 1935-го "Аероград". Повернувся до Києва, очолив тут кіностудію, завершив 1940 року стрічку "Щорс". Після критики кіноповісті "Україна в огні" на політбюро ЦК ВКП(б) - негласна заборона повертатися в Україну.
1951 - почав викладати режисуру в московському ВДІКу. Серед найвідоміших його учнів: Отар Іоселіані, Лариса Шепітько, Ролан Сергієнко, Микола Вінграновський.
1956, 25 листопада - помер від інфаркту у своїй московській квартирі за адресою Можайське шосе, 36, кв. 50.
4 
35413
Комментарии
3