"Життя у нас таке, що тільки рослині не встидно жити"

Письменниця Дніпрова Чайка бачила себе "мальованою труною", де сховані нереалізовані бажання. На її лібрето Микола Лисенко написав дитячі опери "Коза-дереза" та "Пан Коцький"

Її дитинство минуло в селі Збур'ївка в гирлі Дніпра, де водилося багато чайок. Звідси, можливо, і її літературний псевдонім - Дніпрова Чайка. За іншою версією - узяла його з улюбленої батькової пісні "Ой горе тій чайці", авторство якої приписують гетьманові Івану Мазепі. Обравши собі ім'я перелітної птахи, Людмила Березіна-Василевська ніби підкреслила, що їй судилася мандрівна доля. Ще змалку довелося жити в різних куточках українського Півдня: Карлівка, Збур'ївка, Мала Маячка, Гола Пристань, Олешки, Одеса, Херсон, Бахмут - нині Артемівськ. Згодом - Київщина: Королівка, Ржищів, Хоцьки, Германівка. Далі - Київ, знов Одеса, Кавказ, Крим, Олександрівськ - нинішнє Запоріжжя, село Туркенівка під Гуляй-Полем. Навіть коли вже не могла ходити - мандрувала вслід за донькою Оксаною. Про себе казала, що живе не як чайка, а як сорока на кілку. Востаннє змінила місце проживання за два місяці до смерті.

Дніпрова Чайка - це літературне ім'я нібито цілком вписується в ряд народно-пісенних псевдонімів українських письменниць ХІХ ст. - Ганна Барвінок, Олена Пчілка. Одначе, вона виділялася з нього - бо в своїх творах слідувала не лише фольклорно-народницьким, а й модерністськім симпатіям. Тоді модерністів обзивали декадентами, і то було лайливе слово. Навіть Франко протестував, коли про нього так говорили: "Я декадент? Се новина для мене!" А Дніпрова Чайка не боялася сказати добре слово про "декадентів".

У її оповіданні 1898 року "Тень несозданных созданий" є героїня, провінційна вчителька. При ній колеги глузують із модерністів. У них, мовляв, суцільна дисгармонія: сині собаки, зелені коні й жовті небеса. І героїня, чимось схожа на авторку, каже: "Ви смієтесь і не хочете глянути глибше, а в тих творах у стократ більше правди, ніж можна висловити базарною мовою!" На ті часи - сміливі слова, навіть для Європи, не кажучи вже про Україну, де культивували мистецтво "зрозуміле і корисне для народу". Та не лише в цьому випадку вона була своя серед чужих і чужа серед своїх.

Про себе казала, що живе як сорока на кілку. Востаннє змінила місце проживання за два місяці до смерті

Людмила дуже любила батька. Він був нетиповий священик - веселий, компанійський. Донька звала його "ходячою енциклопедією фольклору" й саме від батька перейняла любов до народної пісні. Але змалечку їй не хотілося бути попівною. Коли віддали вчитися до монастирської школи в Одесі - умовила батька забрати її назад і дозволити вчитися у світській гімназії. Доля попівни здавалася їй кошмаром. Уважала, що навіть бідна селянка щасливіша, бо її серце вільне для любові. Попівна ж мусить ждати, доки її, без кохання, посватає хтось із "духовних", а потім стане попадею - товстою та злою. Саме через те й злою, що не знала любові. Цій темі Дніпрова Чайка згодом присвятила кілька віршів. По закінченні гімназії, всупереч бажанню батьків, пішла вчителювати - щоб остаточно уникнути долі "попівни". Однак, заміж вийшла таки за поповича.

Майбутнього чоловіка Феофана Василевського зустріла 1884-го на археологічно-етнографічному з'їзді в Одесі. Їх познайомив історик Володимир Антонович. Феофан був на шість років старший за неї. Народився в родині священика в селі Селезнівка на Сквирщині. Закінчив Київську духовну семінарію, потім учився в університетах Петербурга й Одеси. 20-річний пішов добровольцем воювати з турками на Балканах. Жив у Загребі, Белграді та Празі. У Женеві бачився з Михайлом Драгомановим і сповідував його ідеї. Згодом відслужив дійсну службу в царській армії й вийшов у відставку в чині молодшого унтер-офіцера. Належав до молодого крила Одеської громади. Багато писав про культуру й побут південних слов'ян, друкувався в галицькій періодиці. Його писання цінував Іван Франко.

Із 1880 року Феофан служив статистиком у Єлисаветградському земстві - нинішній Кіровоград. Там вступив до місцевого українофільського гуртка. Гуртківці допомагали грішми місцевим народовольцям, і поліція їх розігнала. Василевського 1885-го заслали до Херсона під гласний нагляд, тут вони й побралися з Людмилою.

Попівна мусить ждати, доки її, без кохання, посватає хтось із "духовних", а потім стане попадею - товстою та злою. Злою, бо не знала любові

Феофан не був красенем. Дніпрова Чайка у вірші "Прийнявши лист від Ф." зізнавалася:

Питаються люди - який в мене милий,

Який? Розказати не вмію!

Далі пише, що він схожий на непримітну квітку, краса якої проявляється не одразу й відкривається лише закоханим очам:

Красу ту, ті очі я бачу, я знаю, -

Хай кажуть же люди: "Поганий!"

За чотири роки після одруження Василевському заборонили жити на півдні України. Він із родиною переїхав на Київщину, в село Королівка, нині Фастівського району. Та їхнє життя з Людмилою не склалося щасливо. Сліди цієї драми є в її віршах: "Ти кажеш, що кохати вже не вмієш". Людмила наводить слова Феофана: йому прикро приймати її кохання, бо в нього спечена душа, а пошарпане серце надто звикло до страждання і люта доля не дає йому забути про це. Можливо, надивившись в юності жахів балканської війни, він так і не здобув душевної рівноваги.

Марно вона писала в тому самому вірші, що її кохання вистачить на двох - поступово вони почали жити нарізно, хоч і не розлучалися юридично: обоє вийшли із середовища духовенства, де шлюб вважався освяченим Богом, а отже непорушним. Це виглядало тим більш драматично, що Людмила мала палку натуру. Приміром, фастівський краєзнавець Андрій Мороз вважає, що вона була таємно закохана в композитора Миколу Лисенка. Часто бувала у нього в київській квартирі, де він з голосу записував від неї народні пісні. Та зважаючи на відому тоді всім донжуанську вдачу Лисенка, приходила до нього лише вранці, а не ввечері, щоб не кинути тіні ані на себе, ані на нього. На її лібрето Лисенко написав кілька дитячих опер. Зокрема, "Козу-дерезу" та "Пана Коцького".

1895-го Фефан Василевський повернувся до Херсона. І до смерті там керував статистичним відділенням земства. Щороку видавав ґрунтовні "Статистические отчеты Херсонской губернии". Його не стало 31 березня 1915 року. Нібито наклав на себе руки - "в припадке душевного расстройства" - кинувся під потяг.

Вона писала, що її кохання вистачить на двох. Однак поступово вони почали жити нарізно

Писати вірші Людмила почала ще в гімназії - російською. Поезію Тараса Шевченка відкрила для себе 1884 року, коли вперше почула в Одесі його "Кавказ". Записала в щоденнику: "Знаю теперь, что я украинка, а не русская". Українською почала писати під впливом вчительського середовища, яке тоді на півдні України ще не було надто русифіковане. Навпаки - усе "народне" було в моді. Зізнавалася: "Моя горілка - чорні чорнила, весільна шишка - хороша книжка". Її творчість високо цінував Михайло Коцюбинський, і вона писала йому у відповідь: "Або я і справді якась велика цяця, або Ви дивитесь крізь таку чудовну призму, що Вам усе здається хорошим, хоч би і таке, як оце я". Уважала, що їй бракує художньої оригінальності. Свою роль у літературі вважала "мікроскопічно малою". Власну прозу ставила вище, аніж вірші. Про її прозовий дебют - оповідання "Знахарка" - Іван Франко відгукнувся так: "Мова гарна, чиста, але предмет неглибокий". Справді, це оповідання більше нагадує фольклорний запис. Як-от бесіда сільської знахарки баби Терещихи з кумою:

- Пийте, кумасю!

- Ні, вже ноги не потягнуть.

- От які-бо ви!

- Ну, давайте мені, щоб не було пені ні вам, ні мені! Та дай, Боже, щоб усе було гоже, а що не гоже - направ, Боже! Померлим душечкам царство, а нашим ворогам мерти часто, а тим, котрі живі, щоб головами наложили, а нам з вами на здоров'я!

А втім, її пізніша ритмізована проза - наприклад, цикл "Мирські малюнки" - щось цілком нове для нашої тодішньої літератури. Тут письменниця дбала про мелодійність, ритм, артистичність, а не лише про "правду життя". Максим Горький писав їй із цього приводу: "Ви би могли стати окрасою не лише малоросійської літератури". У її ритмізованому оповідання "Мара" йдеться про античного херсонеського скульптора, чиї твори так сподобалися імператорові, що той забажав перевезти їх до Риму. Тоді майстер знищив свої твори - аби вони не служили чужинцям. Подібну проблему згодом розробила Леся Українка в "Оргії" - але майже на 20 років пізніше.

Подібну проблему згодом розробила Леся Українка - але майже на 20 років пізніше

Дніпрова Чайка про себе казала, що, бувало, "скиглила серед веселих людей" і за те їй докоряли скептицизмом. 1897 року писала Коцюбинському: "А я думаю, що скептицизм собі нехай буде, це мені не перешкодить старатися об тому, щоб оптимізм моїх товаришів не зостався тільки лускою, що розвіялась у повітрі". Зрештою, епоха, в якій їй довелося жити, не часто давала підстави для оптимізму. "Життя у нас таке, що тільки рослині не встидно жити", - скаржилася письменникові в листі з Херсона. Один із її віршів того періоду:

Ідеш по вулиці, стрічаєшся з народом

І мислиш: труни то мальовані ідуть.

Себе також бачила "мальованою труною", де сховані нереалізовані бажання. Цей мотив бачився їй одним із найголовніших у власній поезії. І ще один - нерозділена любов. Любов - це морська хвиля, що може "заспокоїтись", але для цього їй треба стати кригою. Віддала данину й громадянській ліриці, яку тоді зараховували "найважливішої". Її вірш "Думка", присвячений пам'яті Шевченка, цензор охарактеризував так: містична тенденція "возбудительного характера".

Перекладала шведську письменницю Сельму Лаґерлеф, із російської - "Пісню про буревісника" Максима Горького, поезії Пушкіна та свого улюбленого Лермонтова - "Мцирі", "Парус". Друкувалася в альманахах Херсона й Чернігова, галицьких журналах "Дзвінок", "Зоря". Багато віршів не давала до друку: "І ??не друкуватися тяжко, і не друкуватися теж??, але краще не друкуватися - хай вже страждає сам автор, а не читачі". Більш-менш повне зібрання її творів вийшло в двох томах 1931 року.

×