"Їхали два чоловіки, да й заночували на полі в чагарняках. (...) Коли ж то вовк, худий, як дошка; тілько кожа да кості. Сіли й поїхали. І вовк за їми йде; далі положив і голову на віз, да так жалібно дивиться, що й руки не піднялись ударить його. Кинули йому шматок м'яса - не їсть; кинули хліба - ухопив і помчав у чагарняки. От приїхали в село. (...) Так один дід і каже: "То ви не вовка бачили; а то колись у нас не знать куди дівся парубок, да й ходить тепер пригижкуватим вовком. Не займає нікого і живе тілько хлібом, що хто-небудь дасть". Цю розповідь про вовкулака - людину, обернену вовком, - 1857-го подав Пантелеймон Куліш у другому томі своїх "Записок о Южной Руси".
Вірування, що люди можуть перетворюватися на вовків, в українців тривали з давніх-давен аж до першої половини ХХ ст. У V ст. до Різдва Христового давньогрецький історик Геродот писав про неврів, які населяли територію приблизно теперішнього Полісся: "Скіфи й елліни, що живуть у Скіфії, кажуть, ніби один раз на рік кожен із неврів стає вовком на якийсь час, а потім повертається й знову стає людиною".
Вовкулаків у народі поділяли на "вроджених" і "роблених". Перші часто-густо були чаклунами. Уміли самі обертатися вовками, а також робили вовкулаками інших. Славилися особливою кровожерливістю. "Вовкулака йде до вовків і веде їх у село, сам вовкулака влазить у хлів до овець і подає вовкам вівці, а то може й корову вивести з хліва й заведе до вовків в ліс", - записано 1929-го в с. Блажівці, тоді Козятинського р-ну Вінницької обл.
Для перетворення на вовка, за народними переказами, слід було тричі перекинутися через устромлений у землю ніж або сокиру. Інший спосіб: чаклун перед тим, як зробитися вовком, забивав в усамітненому місці в землю п'ять осикових кілочків, які відповідали чотирьом лапам та хвостові. Потім перестрибував через усі кілки, починаючи з заднього. Усі ці дії супроводжувалися проказуванням замовляння.
Деякі люди ставали вовкулаками через якийсь великий гріх, учинений їхніми батьками. Вони перекидалися на вовків, коли на небі сходила певна планета чи Місяць. Їх іще звали "планетниками", "місячниками", бо "перемітуют си у вовка у тот час, як загибає старий місьиць, а настає новий", подає Володимир Шухевич у своїй праці "Гуцульщина".
Справжні вовки іноді приймали вовкулаків до своїх зграй, іноді - ні. Коли їх приймали, то харчувалися тим же, що й вовки, або ж їли лише печінку. "Ночної доби найшов я вовків, став розбирать їх мову й бігать у шкоду", - розповідав на початку XX ст. колишній вовкулака, якого зачаклував знахар.
Та бувало, що вони не могли їсти вовчої їжі. У Куп'янському повіті на Харківщині наприкінці ХІХ ст. записано про такого: "Бігав він умісті з вовками, так таки їсти того, шо вовки, не їв, а тілько тим три годи й жив, шо оближе ту палку, шо чоловік в руках держав". І ще: "Облизував на деревах ті міста, за котрі люди брались руками, - тим тілько й жив".
Робленими вовкулаками - таких було більше - ставали переважно хлопці шлюбного віку, зачакловані на який час або й назавжди. Часто розповідали, що вовкулакою робила хлопця дівчина, якщо обіцяв одружитися з нею, а потім кидав, чи її мати.
Одну таку розповідь колишнього вовкулаки з містечка Вертіївки Ніжинського повіту 1894 року опублікував журнал "Киевская старина": "Я любив дівчину; да так прийшлось, що взяв другую. У неділю я пішов із жінкою до церкви. Жінка пішла попереду, а я трохи підождав да і собі пішов. Треба було йти круз тоєї дівки двір, що я любив да не взяв. Тілько що я порівнявся з двором, дівка тая вибігла да й каже: "На тобі лєнту, що ти мені купив", да й кинула на мене, а сама засміялася да й побігла. Тут я став міниться і вже не пішов до церкви, а пішов із села. Да там за селом під клунею ліг да й лежу. А вже в мене й шкура вовча виросла".
Дівчина не тільки могла зробити хлопця вовкулакою, а й перетворити його знову на людину. 40-річна Ірина Штогрін, дитинство якої минуло в селищі Базар на Житомирщині, розповідає, що коли йшла до лісу, бабуся їй казала:
- Візьми з собою хлібця. Якщо зустрінеш вовка із сумними очима, дай його йому, і він стане людиною.
Чаклунки обертали на вовкулаків цілі весільні поїзди. Приміром, 1989 року в с. Самари Ратнівського району Волинської області неподалік кордону з Білоруссю фольклорист Віктор Давидюк записав таку розповідь: "Було весіллє в людей, і всі боєри пушли вовками через якогось там знахура... І довго так ходели. Казали, що тоді уден чоловік забив вовчицю і облупив з єї шкуру, то пуд шкурою був винок, вбраннє єї. То була сваха".
- Діду, а хто ставав вовкулакою й коли? - запитали фольклористи жителя села Світязь Шацького району на Волині 1988 року.
- Ну, то такі чаклуни пускали весіллє вовкулаками. (...) Ото як кроплять весіллє й обсипають, то тоді пускають і вовкаме.
- А на скільки часу ставали?
- Та вже на скіко задумано, на стіко й буде: і на пувроку, й на рік, і на більш.
А в Броварах під Києвом років 100 тому записано таке: "У Старій Басані гуляли весілля, і на весілля покликали всіх, а старого колдуна не покликали. І тоді як молодих везли додому, то він так поробив, що всі весільні люде побігли в поле вовкулаками. Саме більше вовкулак бігало перед Паскою, коли люде ідуть на всюношну, або на Страсці".
Оповіді про людей-вовків були поширеними практично в усіх європейських народів. У німців це - Werwolf, в литовців - vilktaki, у французів - loupgarou тощо. У деяких розповідях ці вовкулаки поводяться миролюбно, та частіше є агресивними: нападають на людей і худобу, тероризують місцевість. Що спричинило таку популярність вірувань у вовкулаків?
Перетворення людини на вовка має реальне підґрунтя. Щоправда, умовне, ритуальне. У доісторичні часи відбувалося в індоєвропейських народів під час ініціацій - коли юнаки переходили до категорії зрілих чоловіків. Тоді-то хлопцям і доводилося відбувати ритуальне переродження на вовків. Бо в індоєвропейців ці хижаки вважалися найспритнішими, найрозумнішими й найсильнішими. Та ще й живуть не поодинці, а зграями, як і молоді воїни, що піддавалися ініціації.
Формували особливі загони молодих воїнів-"вовків". Керували ними спеціальні жерці: виховували нещадність до ворогів і відчайдушну сміливість. Середньовічний скандинавський історик Олаф Маґнус розповідає, як члени балтських і слов'янських "вовчих" союзів "збиралися в зруйнованій фортеці й випробовували свою спритність і силу, перестрибуючи через стіну. При цьому того, хто падав, не зумівши здолати перешкоду, - вбивали без усякої пощади".
Для більшої відчайдушності воїни-"вовки" вживали наркотичні речовини. Можливо, коноплі - про неї стосовно скіфів повідомляє Геродот - або гриби на зразок мухомора. Також удавалися до бойових танців, під час яких входили в екстаз.
Перебування у вовчому союзі тривало кілька років. Можливо, близько семи, бо саме сім років лежить в основі вікового поділу розвитку людини. Ритуали "переродження" на вовків, а потім їх на людей відбувалися на новорічні свята (у стародавніх слов'ян - навесні), коли світ, вважалося, заново створювався божествами. У складі "вовчих загонів" юнаки мали показати свою мужність у боях із ворогами. Лише після цього їм дозволялося знову "переродитися" на людей.
Воїни-"вовки" в бій ішли у вовчих та інших звіриних шкурах. На супротивника наводили жах, не знали пощади ні до кого. У стародавніх германців їх називали гундінґас ("нащадки собак" - варіант людей-"вовків"), а також берсеркери ("одягнені у ведмежі шкури"). А германські племена лангобардів під час війни з узіпетами (ще одне германське плем'я) пригрозили пустити проти них своїх "собакоголових" воїнів, і ті, злякавшись, відступили.
Українсько-американський історик Омелян Пріцак називав воїнів-"вовків" "секретною зброєю", яка сприяла експансії індоєвропейських народів. У стародавню й ранньосередньовічну епохи вони завоювали величезні простори, заселили всю Європу, окрім Крайньої Півночі, а також сучасні Іран і більшу частину Індії.
"Зроби мене вовкулакою, щоб я їв чоловіка, жінку, дитину"
Опис давньоруського обряду перетворення людини на вовка реконструював американський дослідник Річард Радлі. Чоловік уночі малював коло й розпалював усередині вогонь. На ньому нагрівав посудину з рослинними наркотиками. Потім дихав випарами й проказував замовляння. Викликав "духа сірого вовка" та просив зробити його "сильним та жорстоким" вовкулакою, наділити "швидкістю лося", "кігтями ведмедя", "розумом лисиці", "силою бика", "очима кішки", "плавучістю риби", "нюхом собаки" й "зажерливістю свині".
Після цього тричі цілував землю, стрибав через вогонь і крутився з посудиною в руках, вигукуючи:
- Зроби мене вовкулакою, щоб я їв чоловіка, жінку, дитину. Я бажаю крові, людської крові, дай її мені в цю ж ніч. Великий Духу-вовче, дай мені це. Я твій і серцем, і тілом, і душею.
Коли галюциноген починав діяти, ініційованому з'являлося видіння духа вовка-предка. Він мав вигляд високої істоти з людськими кінцівками, які закінчувалися лапами вовка, та з вовчою головою, ротом і вухами, але з людськими носом та очима.
Замовляння, наведене Радлі, що використовувалося в ритуалі перетворення на вовка, є реліктом прадавнього тексту. Його використовували давньослов'янські юнаки-"вовки" при проходженні ініціації.
Члени "вовчих" союзів викрадали дівчат, із якими потім жили в окремому лісовому домі вільним статевим життям. Релікт цього звичаю, можливо, уцілів у народній пісні, записаній на Поліссі - у Камінь-Каширському районі Волинської області:
Ой була в мене мати-мачуха,
Послала ж мене ситом пу воду.
Шо я набиру - вода виллється.
Мати-мачуха усе сердиться.
Брала я воду аж до ночейки.
Прийшли до мене штири вовчейки,
Узяли мене та й під бочейки,
Поняли мене в темні корчики,
Почали мною та й ділитися.
2 
35413
Комментарии