Епідемія чуми в Києві 1572 року викосила майже половину міщан

5

"Був мор сильний дуже… Смерть люта, тяжка і раптова", – пише Никонівський літопис під 1352 роком, уперше згадуючи про велику епідемію чуми в Києві. І не тільки там – того року "ця кара Господня" походила "по всій землі Руській, у Глухові же тоді жодної людини не лишилося, всі померли". Чума щойно прокотилася Західною Європою й упродовж 1347–1351 років скосила там від чверті до третини населення. Відтоді епідемія цієї хвороби на українських землях спалахувала впродовж наступних чотирьох століть. Зокрема, й улітку 1572-го.

Середньовічні лікарі не вміли рятувати від чуми й не дуже уявляли, що є причиною недуги. Доктори медицини з паризької Сорбонни фантазували: "В Індії та країнах Великого моря небесні світила випаровують воду, а сильні вітри несуть її у країни, де вона змішується з повітрям, що насичене запахом тухлої риби. Така гнила вода покриває туманом багато місцевостей, де люди вмирають від чорної смерті".

Чому "чорна смерть"? Бо трупи померлих від чуми швидко темніли через вплив інфекції на кровоносну систему. Пошесть, яку порівнювали з "кінцем світу", спустошувала не лише міста й села, а й цілі країни – більше, ніж війни й пожежі. Гарматні ядра не мали таких смертоносних наслідків, як віруси та мікроби. ­Зокрема, чумна паличка – збудник чуми. Її відкриють наприкінці XIX ст.

Епідемії в Середньовіччі часто спалахували після голодних років. А їх не бракувало. Траплялися через стихійні лиха чи погодні аномалії – винятково морозна або тепла зима, посуха, град, сильні зливи з повенями – або інші катаклізми: нашестя сарани чи польових мишей. Результат: неврожаї, дорожнеча – і голод. До нього ж призводили і війни, які супроводжувалися грабунками, нищенням посівів, контрибуціями. Після тривалого недоїдання стрімко падала опірність організму до всіляких хвороб. Передусім – інфекційних. І наставав "мор", або "морова зараза" чи "морове повітріє" – так хроністи XVI ст. називали епідемії. Зокрема, чуми.

Матвій Стрийковський, наприклад, у своїй "­Хроніці польській, литовській і жмудській і всієї Русі" під 1570 роком занотував: "Голод у Литві й Польщі панував такий, що люди вигрібали трупи здохлих худоби та псів і їли їх. Наостанок викопували трупи померлих ­людей і їли… Потому незмірний мор настав". Великий неврожай і голод охопили тоді й землі Московського царства – Тверську, Псковську і Новгородську. Доходило до канібалізму. У тогочасній народній "Пісні про голод у Литві", зокрема, йдеться, як "голодний батько вже ­готує сина, брат з'їдає тіло брата, чоловік четвертує тіло дружини, а нещасні матері поїдають тіла своїх дітей". Щоб вижити, "люди їдять кору з дерев, не гидують ­трупами псів і вбивають одне одного за кусень хліба".

Після того голоду спалахнула епідемія чуми. Уражені спочатку відчували запаморочення й сильний озноб. Людину починало лихоманити, під очима з'являлися темні кола. За добу під пахвами й у паху вискакували бубони – гнійні ґулі завбільшки як куряче яйце. Наступної доби всю шкіру вкривали набряки. Через нестерпний сморід до хворого годі було підійти. Постійна блювота й сильне потовиділення зневоднювали організм, і на третій-п'ятий день людина вмирала.

Чума невдовзі поширилася на південь – сучасні українські землі. "На другое літо по том голоде был мор великий на Волыни", – свідчить тогочасний літопис. 1571-го "морове повітріє" охопило Клевань, Торчин, Заслав та інші міста Острозької волості. Про пошесть у іншому волинському місті – ­Крем'янці – того ж року тамтешні євреї-орендарі повідомляли місцевого старосту князя Миколая Андрійовича Збаразького, скаржачись на збитки, яких зазнали внаслідок пошесті.

Крем'янецькі євреї пишуть, що в їхньому місті чума тривала чотири місяці – з жовтня 1571 року до лютого 1572-го. Орендарі просили князя надати возного – судового урядника – Михайла Ритля "для оглєданя мертвых людей еще не погребеных и новопохованых, которыє в то повєтриє померли". Возний також виконував функції судового посланця. Без нього не можна було обійтися, коли людина хотіла поскаржитися до суду на когось – урядник мав усе засвідчити і запротоколювати.

У тогочасній Україні мало зналися на санітарії чи правилах поводження із заразними хворими й сподівалися передусім

на "волю Божу". Єдиним можливим порятунком від чуми була втеча із зараженої місцевості до безпечнішої.

Улітку 1572-го "ґвалтовний вітер" дійшов до Києва. У Європі під час спалахів епідемії вже дотримувалися елементарних засад карантину. Наприклад, жертв ховали лише у спеціально визначеному місці, незалежно від заможності чи походження небіжчика. Однак у тодішніх українських ­містах таких вимог часто-густо не дотримувалися. Тож у ­Києві ­померлих від чуми ховали як зазвичай – на цвинтарях при розкиданих містом церквах і монастирях. Їх було понад десяток. Найпопулярніше кладовище розташувалося при соборній церкві Успіння Богородиці Пирогощі в центрі ­Подолу. А найпрестижніше було спочити на цвинтарі при ­Києво-Печерському монастирі. Про поховання там мріяли чи не всі православні Великого князівства Литовського: вважали – це святе місце і святий Антоній гарантують їм спасіння душі. Але то дуже дорого коштувало. Популярним місцем захоронення був і цвинтар при Михайлівському Золото­верхому монастирі.

Жертвами епідемії чуми стали ледь не половина міської еліти Києва. Заможні городяни, передчуваючи близьку смерть, запрошували до своїх домівок священика, двох-трьох представників від міського уряду й укладали заповіт – "тестамент" або "духовницу", як тоді його називали. Із того періоду уціліли три таких документи. Два – з купецької родини Митковичів. Вони заробили капітал на торгівлі, їздячи до польського Любліна. Там відбувалися найбільші ярмарки в регіоні. Київські купці везли хутро й вироби з нього, шуби, солену рибу в бочках, сіль, лісові товари – поташ, пеньку. А привозили тканини, прянощі, родзинки, західні вина, галантерейні товари, мило.

Першим із Митковичів помер голова родини – Митко ­Богданович. Далі – старший син Конша. За ним його матір – дружина Митка Богдановича – Тетяна Кругликівна. 7 липня 1572-го вона встигла оформити тестамент. З усієї родини залишилися неповнолітній Федір і дві його старші сестри. Олена була заміжня за райцею Ігнатієм Маликовичем – обраним від громади до міської ради міщанином, подібна до сучасного міського депутата посада. Єфросинія – за прибулим із поліського міста Мозир вихрещеним татарином Василем Федоровичем Кобизевичем. Останній незабаром змінив прізвище на "Ходика", тобто "прийшлий", "прибулий".

Тетяна Кругликівна всю маєтність залишила дітям. Для головного спадкоємця Федора призначила опікуном зятя Ігнатія Богдановича Маликовича. Та вже за кілька днів той, також "будучы на тот час от Бога створителя хоробою навєжон, але в зуполном розуме и доброй а в цылой памєти, и в невсталых смыслех", 12 липня 1572-го оформив власний тестамент. У ньому опіку над Федором передав другому зятеві – Василю Ходиці. Той невдовзі прибрав до своїх рук маєтність Митковичів, яких викосила моровиця, і став одним із найбагатших киян. Також торгував, їздив до Любліна, а з 1573-го по 1586-й щороку обирався до міської ради.

Родич Василя Ходики, Микита Богданович, 17 липня того ж року теж надиктував тестамент – третій, що дійшов до нашого часу. Незадовго до того він втратив дружину ­Марію і сина Павла – очевидно, також через чуму. Микита ­Богданович заробляв на життя торгівлею. Мав ­ком'ягу – найпоширеніший тоді тип сплавного судна без щогл. Було прямокутної форми, неглибокої посадки, завдовжки від 17 до 24 м, завширшки до 10 м. Микита Богданович перевозив ком'ягою товари Дніпром. Серед своїх крамних речей згадує баранячі й білячі шуби, серм'яжне, ­тобто дешеве сіре, сукно, сіль. Будинок його стояв на Подолі. ­Розпорядником майна призначив рідного дядька – райцю Устима Фіца-­Кобизевича. Для неповнолітніх у заповітах призначали опікунів із приятелів. Відписували гроші на їхнє утримання, зокрема на виховання й навчання. Ігнатій ­Маликович, приміром, усю свою маєтність залишив дружині Олені й малій дочці Варварі та призначив їм опікунів – сусіда й приятеля Кузьму Мантуша та свояка Василя ­Ходику. У тестаменті просив їх бути "ласкавыми панами обронцами и опєкунами ото всяких кривдъ, втисков, в чом бы ся жона моя с потомком моим утєкала, ласками своими вездє боронить, заступоват и во всємъ помогать рачили".

Однак невдовзі епідемія чуми забрала і дружину, і доньку Ігнатія Маликович.

Як заражені чумою кияни трактували причину своєї раптової смерті? Тетяна Кругликівна надиктувала магіст­ратському писареві такі свої роздуми: "Присмотрєвшися єсми добрє одмєнности часов албо вєков світа сєго. Яко на нєм, а звлаща под тєперешним а кгвалтовным вєтром, а с прирожєня тєж за грєх и выступ наш, который напротивку Богу сотворитєлю своєму чиним, в небезпечности положон живот людский. Водлє прєзрєня Божєго и воли єго свєтоє поддани єсмо вси сказє тєлєсности нашоє. А иж на том дочасном світє над смєрть ничого пєвнєйшого не маєм, которая кождого чловєка минути нє может".

У заповітах киян, які помирали від чуми, є "санкції" – погрози тим, хто порушить їхню останню волю. Ігнатій Маликович пише: "А єсти ли бы хто колвєк сию мою духовницу по животє моєм в чом колвєк порушити, и жонє и дочцы моєй милой якую кривду вчинити хотєл, тот сє со мною розсудить прєд милостивым Богомъ на Страшном судє".

Доки тривала чума 1572-го в Києві – достеменно не відомо, бо в середині XVII ст. міські книги, де це фіксували, згоріли. Можна припустити, що до морозу, – він прибиває заразу.

×