У дитинстві я думав, що пісня "Несе Галя воду, коромисло гнеться, а за нею Йванко, як барвінок в'ється" – про моїх дядька Івана та тітку Галинку із села Макіївка Смілянського району на Черкащині. На цьому знімку, зробленому восени 1950 року, вони в день свого одруження. Тітка була нижча за дядька майже на півметра. Згадував:
– Галинка була така мала, що якось до клубу її не хотіли пускати – думали, що до школи ще ходить. А я їм кажу: "Та це ж моя дружина".
Майбутню жінку дядько Іван обрав, коли восени в колгоспі копали буряки. Хлопці й дівчата тачками їх возили за 12 км на завод у село Матусів. З поля по тижню додому не приходили – жили в бараку-гуртожитку.
– Сорочку від поту та бруду не було коли випрати, – розповідав дядько Іван. – Ану, думаю, скину із себе – яка з дівчат запропонує випрати, на тій і оженюся. Всі розбіглися – залишилася тільки мала Галинка. Випрала, а на ранок сорочка вже була суха. За рік ми відгуляли весілля.
Хату їм будувала вся рідня. Дядько Іван сам зробив піч і лежанку, вікна, двері, стола та стільці. Він умів усе. Ще до війни зробив перше радіо в селі. Перемотував двигун. На швейній машинці обшивав і себе, і дружину.
– Галинці шив навіть ліфчики, – розказував. – Потім інші жінки із села приходили замовляти. Мірку з грудей я знімав рукою – скільки в руку поміститься, а як не вміщалося, то й двома. А тоді кроїв дві полотняні торбинки для грудей і зшивав їх докупи.
Дядько Іван пережив тітку Галинку на сім років. Помер у 85.
2 
1
Комментарии