Московське царство 380 років тому рушило війною на сусідню Річ Посполиту. Цар Михайло Романов і його батько патріарх Філарет взялися відвоювати території, втрачені в роки Смути (1604–1618), коли різні претенденти змагалися за московський престол. Насамперед, метою був Смоленськ. Тож війна, активна фаза якої почалася у вересні 1632-го, коли основні сили виступили з Можайська на захід, дістала назву Смоленської. Московський реванш тоді не вдався значною мірою завдяки активній участі на боці Речі Посполитої козаків-запорожців. Їхній майбутній гетьман Богдан Хмельницький, якому під час Смоленської війни було 37–38 років, за виявлену відвагу в боях із московитами отримав від короля шаблю в коштовних піхвах.
До війни з поляками в Москві почали готуватися до закінчення укладеного 1618-го на 14,5 років перемир'я з Річчю Посполитою. Російський історик Володимир Соловйов пише, що іноземним офіцерам, які були на царській службі, наказали "русских ратных людей учить иноземному строю. В январе 1631 года отправлен был старший полковник и рыцарь Александр Ульянович Лесли в Швецию нанимать 5000 охочих солдат пеших. Туда же в Швецию отправлены были посланники – стольник Племянников да подьячий Аристов купить 10000 мушкетов с зарядами да 5000 шпаг". 1629-го Річ Посполита зазнала поразки від шведів у Прибалтиці. А коли 1632-го, незадовго до закінчення перемир'я, помер король Сигізмунд ІІІ і настав період міжвладдя, у Москві вирішили: саме нагода скористатися зі слабкості супротивника.
Московити почали наступ на двох фронтах – на Смоленськ і Чернігів. І вже у перші місяці захопили Серпейськ, Дорогобуж, Білу, Рославль, Новгород-Сіверський, Стародуб і ще близько десятка міст. Наприкінці 1632-го 32-тисячне царське військо під командуванням великого воєводи боярина Михайла Шеїна підійшло до Смоленська. Гарнізон у місті налічував 2100 бійців. Чотиритисячний загін, що намагався провезти до Смоленська провіант і військові припаси, московська армія розгромила. Місто взяли в щільну облогу, збудували довкола нього чотири великих укріплених табори і 16 невеличких "острожків".
Цар сподівався на підтримку православних підданих Речі Посполитої, які були невдоволені утисками своєї церкви. Тому звелів воєводам "ратным людям наказать не один раз накрепко, чтоб они ни у кого даром не брали, никого не грабили и не били, уездов не пустошили и уездных и всяких людей теми своими насильствами не разогнали".
У Москві також розраховували, що запорозькі козаки – або"черкаси", як їх там називали, – утримаються від участі у війні. Мовляв, "у них с польскими людьми за веру бои были великие, да и ныне есть". Козаки й справді не поспішали долучитися до воєнних дій. Бо чекали результатів виборів короля і вимагали від претендентів на престол визнати законною Київську православну митрополію й виконати вимоги про збільшення козацького реєстру та станових привілеїв – "вольностей".
Новообраний король Владислав IV одразу задовольнив бажання щодо митрополії і пообіцяв винести на розгляд Сейму козацькі питання. А Сенат – верхня палата – вирішив, "доки Річ Посполита збере відповідне військо", взяти на службу козаків "якесь число". Підскарбієві доручено виплатити їм 20 тис. золотих "для заохоти і для поправлення армати". Вже наприкінці 1632 року козаки долучилися до відбиття московського наступу на Чернігів.
Під Смоленськ улітку 1633-го рушили 20 тис. козаків, у тім числі запорожців, на чолі з гетьманом реєстровців Тимошем Орендаренком. Дорогою їх перестрів канцлер Великого князівства Литовського Альбрехт Станіслав Радзивіл. Згадував, що козаки були "так упиті оковитою, а швидше, рідною горілкою, що, проминаючи карету, наповнили її противнючим смородом". Оковитою тоді називали горілку вищого ґатунку.
У другій половині вересня козацьке військо з 10 гарматами прибуло під Смоленськ до королівського табору. Армія Владислава IV там налічувала 15 тис. війська. "Бачив величезний натовп, який не можна було б і порахувати, – описує прибуття козаків очевидець – ксьондз Колдузький. – Тягнулися по кільканадцять хоругов у купі, без ладу. Всього тільки порядку, що хоругви були вкупі. Цей натовп подібний більше на сатирів, як на цивілізованих людей: хлопи всі однакові, в сірій одежі, рідко котрий в синій або червоній. Шкіра на тілі – як кора на дереві. Зневага життя незвичайна – більше турботи про горілку, як про життя".
Прусський посол Вайнбер, який теж був у королівському таборі, козаків описує прихильніше: "Це немолоді хоробрі люди, на добрих конях, кожен з довгою рушницею, вроді шотландських. Мають із собою 10 польових гармат. Цілим серцем бажають бою, забрали вже у ворогів кілька полонених і велике стадо худоби в 6 милях за Смоленськом". Сам Колдузький невдовзі теж занотував кілька історій про козацьку відвагу, як-от: "Зараз походили поміж неприятелем, зловили трьох визначних офіцерів і привели їх під руки до короля. Промов не казали, тільки: "Королю, ось маєш німців" (а були то французи). Дано їм два цебри меду і 20 талярів – були вдоволені". У той час рядовий західноєвропейський найманець-піхотинець отримував щомісяця близько 5 талерів.
"Кількадесят, роздягнувшись на голо, перепливли Дніпро з голими шаблями під неприятельські шанці й багато там побили народу, – описує ксьондз Колдузький ще один приклад, як під Смоленськом козаки "сповняють надїї, на них покладені". – А один з них таку відвагу показав: коли треба було дістати язика на другім боці, пустився плисти через річку й причаївся у воді при березі. Коли якийсь москвитин прийшов до води, він його вхопив за волосся, вкинув у воду і так з ним переплинув назад. Дуже смішно оповідав цю пригоду козак той королю: як він його підстерігав і як з ним плив. Нагородили його за працю кількома ортами". Орт – дрібна срібна монета: 16 грошів, півзолотого або 1/5 талера.
Польські дипломати зуміли домовитися з Кримським ханством. Татари здійснили набіг на південну частину Московського царства. У результаті, з-під Смоленська дезертирували дві-три тисячі дворян – кинулися рятувати свої родини й садиби. На початку жовтня 1633-го польсько-литовсько-козацьке військо зуміло зняти облогу зі Смоленська, а наприкінці місяця оточити основні сили московитів. Важлива роль тут належала козацькій кінноті. "З листопада й аж до половини 1634 року козаки, як і за старих добрих часів московської Смути, шастали по величезній території від Путивля до Вязьми, тероризуючи місцеве населення та перешкоджаючи постачати під Смоленськ харчі та озброєння", – пише професор Віктор Брехуненко.
У лютому 1634-го армія воєводи Шеїна, яка внаслідок втрат, холоду, голоду, хвороб і дезертирства зменшилася до дев'яти тисяч, здалася. За умовами капітуляції, московити мали покинути табір і відступити до старого кордону, залишити важку артилерією й військові припаси, а також дві тисячі поранених і хворих. Виходячи з табору, воєвода Шеїн та його військо мусили вклонитися королеві й схилити перед ним прапори. А ще видати перебіжчиків – 36 осіб. Їх усіх стратили. Натомість близько тисячі західноєвропейських найманців з власної волі перейшли із царської служби на королівську. Захоплену під Смоленськом важку артилерію – зокрема, іменні гармати "Волк", "Кречет", "Ахиллес", "Гладкая", "Грановитая", надважкий 450-пудовий "Инрог" – та інше трофейне військове майно королівські скарбники оцінили в 600 тис. золотих. Під час мирних переговорів у березні–травні 1634 року на березі річки Поляновки царські посли намагалися повернути втрачену під Смоленськом артилерію, але отримали відмову й поступилися. Великого воєводу Михайла Шеїна та воєводу Артемія Ізмайлова в Москві судили та стратили за звинуваченням у державній зраді. Іще двох воєвод відправили на заслання.
Війна закінчилася і роздуте козацьке військо треба було втиснути в реєстр. "Козацькі маси мусили почути знову, що вони вже непотрібні, і ніяких ласк для них нема вже, – пише Михайло Грушевський. – Реєстр не тільки не збільшено, але й новопричинені дві тисячі знов поставлено під знак запитання. Військо було не заплачене".
Після повернення зі смоленського походу козацькі посли на переговорах із польським коронним гетьманом Станіславом Конєцпольським скаржилися, що до реєстру приймають за хабарі. Натомість найзаслуженіші опинилися поза ним. За цими людьми не визнають козацьких прав, як їм обіцяв король. Конєцпольський звернувся до монарха. Але Владислав IV відповів, що прийняв забов'язання лише щодо "заспокоєння православної віри". А решту питань мав розглянути Сейм.
"Жадна спокою шляхта понаухвалювала цілу гору драконських постанов, які мали забезпечити спокій полудневій границі, – пише про подальший розвиток подій Михайло Грушевський. – Дивне роблять вони вражіннє, наче по якійсь страшенній галабурді козацькій, а не по дволітній вірній службі королеві, що віддала такі неоцінені прислуги шляхетській Речі Посполитій".
Невдоволені утисками, козаки у другій половині 1630-х підняли кілька повстань. Дехто з їхніх ватажків перейшли до московитів. Зокрема, полковник Яків Острянин, загін якого під час Смоленської війни захопив Валуйки, штурмував Білгород і Курськ. 1638 року він, обраний гетьманом, очолив козацьке повстання. А після поразки перейшов на територію Московського царства. Разом з ним – 865 чоловіків, а згодом їхня кількість збільшилася до 1019, – із жінками та дітьми. Прибули з пожитками та худобою. Це була перша хвиля масового переселення українців на Слобожанщину.
Після складання присяги на вірність цареві їм дозволили оселитися на Чугуєвому городищі, де козаки мали збудувати місто із укріпленнями. Тоді це було прикордоння з Кримським ханством. Там козаки повинні були нести прикордонну службу – "стояти на татарських шляхах" –
і за це отримували царське хлібне і грошове жалування.
Невдовзі вони почали скаржитися в Москву, що Яків Остряниця "многих из них покривдил": в одного забрав пасіку, в іншого – 20 возів сіна, а третього "едва не заколол рогатиной". Тим часом емісари польського гетьмана Конєцпольського зазивали козаків назад. Навесні 1641-го вони вбили Остряницю. Більшість, забравши пожитки й худобу, переселилися під Полтаву – в межі Речі Посполитої й отримали звільнення від будь-яких податей на шість років. Чугуїв заселили московськими служилими людьми. Розслідування визнало винним чугуївського воєводу Петра Щєтініна. По-перше, проґавив конфлікт Остряниці з козаками. По-друге, сам "привел в сомнение" козаків, привласнивши частину коштів, виділених на їхнє облаштування.
У Речі Посполитій козацьке питання наступні 10 років було в "підвішеному" стані – аж до вибуху повстання Богдана Хмельницького 1648-го. Після перших перемог гетьман домігся збільшення реєстру до 40 тис. козаків. Але після поразки під Берестечком лишилося 20 тис. "Бюджетний" аспект повстання Хмельницького – збільшення реєстру козаків, які перебувають на державній службі, – було вичерпано 1654-го. Того року козаки стали підданими московського царя. За два десятиліття після закінчення Смоленської війни, у якій проти нього воювали й відзначилися і сам гетьман, і інші козацькі ватажки
440 років тому козаки стали "бюджетниками" Речі Посполитої
У червні 1572-го король Речі Посполитої Сигізмунд II Август написав "подданным нашим, козакам тым, котрые з замков и мест украинных зъехавши, на Низу перемешкивают". Застеріг їх від несанкціонованих походів і вилазок, а взамін запропонував нести державну службу на прикордонних замках. Перших 300 найнятих козаків вписали до спеціального списку – реєстру. Відтоді їх почали називати реєстровими. Попервах платня такого козака-"бюджетника" становила 6 кіп литовських грошей на рік. Наприкінці XVI ст. кінь коштував 2–3 копи грошей, віл – 2, відгодований кабан – копу, порося, ягня, козеня – 5-6 грошей, гуска чи курка – 3 гроші. Іноді замість частини коштів видавали сукно або жупан.
Король Стефан Баторій 1583 року збільшив реєстр удвічі й надав козакам низку пільг – "вольностей". Окрім платні, реєстровці отримали самоврядування і свою територію – містечко Трахтемирів, нині Канівського району на Черкащині. Там мав бути арсенал, шпиталь для поранених і старих козаків, а також перебувала вся адміністрація – власний суд, козацький гетьман. Він, як і суддя, підкорялися лише королю й коронному гетьманові, минаючи місцеві владу й суди.
1590-го реєстр налічував уже тисячу козаків. Формально козацтво розділилося на легітимне реєстрове військо в Трахтемирові й нелегітимне, Низове, – в Запорозькій Січі. За останніми влада не визнавала козацьких прав і привілеїв. Та фактично межа між реєстровцями й низовиками була доволі умовною. Між собою вони доходили порозуміння значно краще, ніж із представниками влади. Останні не раз переконувалися, що реєстровці не придатні для контролю за свавільними низовиками, бо "легше вовком орати, ніж козаком проти козака воювати".
Козацтво виборювало збільшення реєстру, тоді як шляхетський Сейм шукав підстав для зменшення кількості "бюджетників". Ситуація ускладнювалася, коли Річ Посполита з кимсь воювала й потребувала військової сили. Кількість козацького реєстру в таких випадках часто збільшували в кілька разів: утримувати шість тисяч козаків було дешевше за 600 німецьких піхотинців. Але після закінчення воєнних дій Сейм вимагав демобілізувати найнятих козаків. А ті не хотіли втрачати зарплатню й пільги. Виписані з реєстру козаки – випищики – були рушійною силою повстань. Перемоги козаків призводили до збільшення реєстру, поразки – до зменшення. Гетьмани Петро Сагайдачний і Михайло Дорошенко, наприклад, уславилися не лише як полководці, а й як захисники станових інтересів козацтва, які добивалися розширення реєстру. Перед початком Смоленської війни на державній службі у Речі Посполитій було вісім тисяч реєстрових козаків. Кожен мав станові привілеї-вольності й отримував 10 золотих щорічно. Золотий тоді дорівнював 30 грошам. За них можна було купити кабана, а діжка моркви чи ріпи – картоплі ще не було – коштувала 2 гроші.
Кгди мензства запорозцов кролеве дознали,
Теди за герб такого їм рицера дали.
Которий ото готов ойчизні служити,
За вольность її і свой живот положити.
І, як треба, землею альбо тиж водою –
Вшеляко он способний і прудкий до бою.
Касіян Сакович. На герб силного Войска Єго Королевскої Милости Запорозкого. 1622 рік. Зі збірки "Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного"
Комментарии
1