Перша Київська бієнале перетворилася на атракціон, вважає арт-критик Костянтин Дорошенко
Що мали на увазі під назвою виставки "Апокаліпсис і відродження в сучасному мистецтві"?
– Вона могла народитись тільки в Україні. Лише в умовах української бароковості можна всерйоз давати такі громіздкі назви проектам. Воно з території міщанської, але не мистецької.
Яке значення для України має бієнале?
– На відміну від ярмарків сучасного мистецтва, де галереї торгують своєю власністю, бієнале – річ ідеологічна. Їх проводять або в знаних культурою містах, або у країнах, що хочуть привернути до себе увагу. Наприклад, Бразилія стала одним із центрів сучасного мистецтва після гучного бієнале в Сан-Паулу. Навколо України маємо Стамбульську, Московську і Берлінську бієнале. Ця мапа дуже щільно заповнена. Виставка в "Арсеналі" є надзвичайно виразною, але попсовою. На 90 відсотків це розважальні роботи. Бієнале – заявка світу. Що ми хочемо йому сказати? Що тут є люди, які уміють малювати? Це світу не цікаво.
Як розуміти прив'язку бієнале до Євро-2012?
– Гріх було не скористатися напливом туристів на Євро. Однак іноземні вболівальники на "Арсенале" практично не ходили. Наївно було вважати, що фанат піде на виставку замість пити пиво в барі.
За день до відкриття бієнале на вулиці Лаврській стояли нерозпаковані тюки з роботами. Організаторам шалено пощастило, що проект не провалився. Те, що встигли підготувати все за півроку – диво. Такі проекти робляться добрих років зо два.
Чи вдалий був вибір куратора в особі Еліотта?
– Проект Девіда Еліотта нагадує захист наукової дисертації. Він розклав сучасне мистецтво на достатньо прямолінійні схеми. У великому блоці, присвяченому живопису, поєднав художників з Азії – індійців, китайців. Був серед них і український Арсен Савадов. Це – колоніальний жест. Показує, що живопис став долею мистецтва не надто розвинених країн. За всієї політкоректності, ледь не кожен павільйон Еліотта віддає імперським присмаком.
Зараз у світі є мода на політизоване мистецтво. Але представлена в "Арсеналі" алея слави зірок-диктаторів на чолі з Леніним і Троцьким – дуже суперечливий і поверхневий проект. Є Путін, але чому там немає Януковича? На пов'язках "есесівців" братів Чепменів чомусь не свастика, але – смайлик. Навіщо таке кокетування? Якщо хочеш зобразити проблему, не бійся показати свастику.
Кажуть, вибір упав на Еліотта також через його численні зв'язки. Мало кому вдалося би наповнити всі зали "Арсеналу". Із простором Еліотт впорався відмінно. Це перша цілісна виставка в "Арсеналі". Усі попередні проекти виглядали так, наче окремі художники беруть шматки приміщення в оренду. А Еліотт змусив роботи "говорити" між собою. Проте було багато несвіжих творів, які я бачив на інших виставках.
Які тенденції показала наша бієнале?
– Що в Україні досі переважає мистецтво дизайну, розваги і шоу-бізнесу. Навіть робота Жанни Кадирової – шматки асфальту на стінах – чистої води дизайн. Їх легко уявити на стінах у маєтку одного з олігархів.
З якою іншою бієнале можна порівняти Київську?
– Венеція, 2003 рік. Ту бієнале більшість серйозних критиків назвали банальною. Показали найпопулярніше, комерційне, зрозуміле мистецтво. Куратор навіть відверто назвав виставку "Диктатура глядача". Це була остання весела і життєрадісна бієнале. Фінансова криза 2008-го поставила зовсім інші питання. 2009-го у Венеції говорили про те, що світова вечірка сучасного мистецтва скінчилась.
В Україні вона продовжується?
– Тут "вечірка" тільки починається. В українському мистецтві лідером смаку є Віктор Пінчук. Він виставляє конюшню так званих "зірок", присутніх у найпотужніших буржуйських колекціях. Це мистецтво для кола колекціонерів-олігархів. Таким чином Пінчук демонструє своє членство у клубі "солодкого життя". Нинішня "Арсенале" – також спроба наслідувати стратегію Пінчука. Тобто перед нами мистецтво, що не потребує осмислення, а націлене на споживання себе.
Багатьох відвідувачів обурювала велика кількість реклами на території "Арсеналу".
– Одна марка кави довгі роки спонсорує Венеційську бієнале, має окремий павільйон на території виставки. Але його теж оформлюють художники. Коли спонсор приходить на територію мистецтва, він має грати за правилами мистецтва. Тупа прямолінійна реклама – несмак. Але мене більше зачепив виступ резидентів "Камеді клаба" на першій "Ночі бієнале". Ось це була дикість, шокуюча і несмішна. Бідні московські хлопці побачили, що ніхто не регоче і почали "брати горлом" – кричали. В Європі теж подібне буває. У російському павільйоні у Венеції щоразу накривають розкішні столи. І публіка обговорює не мистецтво, а скільки було з'їдено білужої ікри. На щастя, в "Арсеналі" не додумались влаштувати щось подібне.
На відкритті публіка тільки й робила, що фотографувалась. Про що це свідчить?
– Мистецтво на "Арсенале" – це луна-парк. Минула Венеційська бієнале теж чітко показала тенденцію до розваг. Там безліч гігантських інсталяцій залучали глядача до радісної гри. Київська бієнале продовжує розпочате у Венеції – атракціони. Відбулося велике воцерковлення публіки в сучасне мистецтво. Люди звикають до думки, що це не так уже й кошмарно.
2 
1
Комментарии