Приємно прокидатися вранці не під звуки будильника, а від нагадування, що в близького товариша – день народження. Вже дорогою на роботу набираю номер Сашка. Думаю, чого побажати успішному юристу, який торік повернувся з АТО і тепер святкує 30-річчя.
Слухавку піднімає його матір. Каже, Сашка більше з нами нема. Не можу підібрати потрібних слів.
Наталія Володимирівна тихенько плаче в мобільний сина. Тремтячим голосом розповідає, що два місяці тому його збив на переході чорний Nissan. За 1 км від дому.
Востаннє ми чулися у вересні. Із соцмереж він видалився, коли воював. З його друзями не знайома. Тому про загибель дізнаюся так пізно.
– Нічого не допомагає. Жити не хочу, – говорить мати. – Донька до психолога мене возить двічі на тиждень. Порадив писати Сашкові листи – на той світ. Пишу і спалюю, пишу і спалюю. А відповіді нема. Сьогодні вночі сниться. Усміхнений і не сам. За руку тримає дівчину. Обличчя не пам'ятаю, але волосся золоте, як пшениця. Каже: "Мамо, знайомся, це – моя наречена". Мабуть, я таки достукалася до небес.
Того ж дня по обіді біля однієї зі столичних хімчисток зустрічаю Володимира. Забирає костюм Діда Мороза. Грає цю роль 20 років.
– Хтось просить iPhone і ноутбуки. А хтось благає про мир і щоб повернув людей, яких утратили, – каже Володимир. – 7-річній дівчинці вручив ляльку. А вона плаче, що не те замовляла. Принесла мені свої листи: половина – до мене, половина – до мами, яка померла від раку. Просила, щоб повернув її. Тато вдруге одружився. Мачуха до дитини не могла знайти підхід. Пообіцяв дівчинці, що принесу листа від мами. Переговорив із батьком. Разом написали, побризкали маминими парфумами: "Доченька, люблю тебя. Но должна лететь на небеса, в другой мир. Позволь, чтобы меня заменила тетя Таня". Дівчинка заплакала й обійняла мачуху.
Комментарии