Агресія Росії проти України не залишає місця для переговорів

Ніхто не хоче миру більше, ніж самі українці. І все ж таки вони досить чесні, щоб визнати, що передчасний мир зовсім не буде перемогою

І американські праві, і європейські ліві, і чільні діячі від Китаю до Бразилії продовжують закликати до негайного припинення вогню, навіть незважаючи на те, що будь-яке врегулювання шляхом переговорів майже напевно залишить великі частини України під контролем Росії, – пише Пітер Дікінсон для Euronews.

Прихильники угоди "земля в обмін на мир" зазвичай називають себе реалістами, якими рухає бажанням якнайшвидше покласти край бійні в Україні.

У той час як деякі, без сумніву, абсолютно щирі у намірах, усіх цих так званих реалістів поєднує фундаментальна нездатність визнати справжню природу путінського режиму та геноцидний характер російського вторгнення.

Війна, розв'язана Володимиром Путіним у лютому 2022 року, – не просто прикордонна суперечка, яку можна вирішити шляхом територіальних поступок. Це старомодна імперіалістична завойовницька війна, мета якої – знищення української державності та викорінення всіх слідів української національної ідентичності.

Просити українців дійти компромісу з цією програмою знищення водночас гротескно та абсурдно. Проте саме це ми зараз бачимо. Мабуть, не дивно, що багато людей досі неправильно розуміють справжні наміри Путіна в Україні.

Російський диктатор старанно працював над тим, щоб скаламутити воду, пропонуючи ряд ідей, щоб виправдати війну і відвернути увагу від своїх імперських амбіцій.

Найефективнішим обманом Путіна була заява, що Росія просто реагує на десятиліття розширення НАТО. З того часу, як почалося вторгнення в Україну, багато політиків і оглядачів світу підтримали скарги Путіна на розширення НАТО після 1991 року, стверджуючи, що цей процес становить нестерпну загрозу національній безпеці Росії, що зробило війну неминучою. Однак очевидна байдужість самої Росії до недавнього вступу Фінляндії в НАТО перетворила подібні твердження на глузування. Фіни, які мають 1300-кілометровий кордон з Росією, заявили про свій намір вступити в НАТО в травні 2022 року і приєдналися до Альянсу через 11 місяців. За цей період Росія не зробила жодних кроків на знак протесту чи збільшення своєї військової присутності поблизу Фінляндії. Навпаки, Путін применшив значення членства Фінляндії в НАТО, а російська армія фактично вивела основну частину своїх військ із прикордонного району.

Неприязнь Росії до розширення НАТО цілком реальна, але не має нічого спільного з законними міркуваннями національної безпеки. Росія зайняла таку саму безтурботну позицію щодо швидкого членства Швеції в НАТО, незважаючи на те, що це перетворить Балтійське море на озеро НАТО.

Натомість Путін заперечує проти НАТО тільки тому, що це заважає йому залякувати сусідів Росії.

Хоча аргументи Росії щодо НАТО не витримують критики, інші відмовки Путіна ще більш неправдоподібні. Найбільш відомо, що він позиціонував своє вторгнення в Україну як хрестовий похід щодо "денацифікації" країни. Побіжного погляду на політичний ландшафт України достатньо, щоб викрити абсурдність цього твердження.

Президент Володимир Зеленський – єврей, і вперше став відомий у країні як російськомовний комік. Але це не завадило йому з великим відривом перемогти на президентських виборах в Україні. У той час, як Зеленський має рекордні рейтинги схвалення, ультраправі політики України залишаються на узбіччі демократії в країні.

Поки Кремль кричить про уявних українських фашистів, знайдеться небагато європейських країн, де крайні праві мають меншу підтримку, ніж в Україні.

Після кількох років ганебних невдач на виборах українські націоналістичні партії об'єдналися у 2019 році, але все одно отримали лише 2% голосів.

Розмови Путіна про НАТО і нацистів мають приховати набагато темніші мотиви його вторгнення. Як і мільйони його співвітчизників, Путін повністю відкидає поняття української державності та розглядає незалежність України як символ історичної несправедливості, яка спіткала Росію після розпаду СРСР. Коли він оплакує розпад СРСР та "кончину історичної Росії", то має на увазі насамперед Україну.

Підпорядкування України стало наріжним каменем того, що він вважає своєю священною місією з відродження Російської імперії. Невблаганна протидія Путіна незалежності України також відбиває його тривогу щодо прагнення пострадянської України до демократії, яку він розглядає як екзистенційну загрозу його власному авторитарному режиму.

Невипадково одержимість Путіна Україною вперше стала очевидною після Помаранчевої революції 2004 року, яка скасувала сфальсифіковані результати президентських виборів в Україні. Він боїться, що в міру того, як демократичні політичні традиції вкоріняться в Україні, виникнуть вимоги щодо подібних змін у самій Росії. Ці страхи кореняться в особистому досвіді Путіна як молодого офіцера КДБ у Східній Німеччині часів холодної війни, де він став свідком розпаду радянської влади, коли продемократичні рухи охопили Східний блок наприкінці 1980-х.

Через 500 днів стає ясно, що страх перед вільною Україною підживлював військову лихоманку Путіна. Його надалі переслідує перспектива, що демократична Україна послужить каталізатором нової глави в розпаді Російської імперії, і, схоже, він готовий заплатити майже будь-яку ціну, щоб цього не сталося.

Ця стурбованість Україною посилилася з роками і почала домінувати протягом усього правління Путіна.

Він сумно відомий тим, що наполягає на тому, що українці насправді – це росіяни чи "один народ". У липні 2021 року він опублікував шалене есе на 5000 слів, яке читається як оголошення війни української державності. Влітку 2022 року Путін пішов ще далі, прямо порівнявши продовження вторгнення в Україну з імперськими завоюваннями російського царя XVIII століття Петра I. Через кілька місяців він керував пишною кремлівською церемонією офіційної анексії чотирьох частково окупованих регіонів України, що представляють близько 20% території країни. Це голе захоплення землі було частиною битви за "велику історичну Росію", пояснив він. Цю антиукраїнську доктрину вигадав не Путін. Навпаки, упродовж століть вона була центральною рисою імперської ідентичності Росії.

Проте його зацикленість на Україні є гострою навіть за російськими мірками і спотворила національний дискурс країни настільки, що геноцидна риторика щодо українців тепер є рутинною рисою російських ЗМІ, які зазнали жорсткої цензури.

Не дивно, що це отруїло ставлення простих росіян до України та сприяло сильній суспільній підтримці вторгнення, яка, за даними єдиного в Росії незалежного соціолога, який користується міжнародною повагою, "Левада-центру", незмінно перевищує 70%.

Хоча існують законні побоювання щодо достовірності опитувань громадської думки в диктатурі, не можна заперечувати майже повну відсутність антивоєнного руху в сьогоднішній Росії. У прямому значенні це війна Росії, а не лише війни Путіна.

Військові злочини, скоєні російськими військовими в Україні, є логічним наслідком антиукраїнської істерії, яка давно нормалізувалась усередині самої Росії. Зрештою, як попереджав Вольтер, ті, хто може змусити вас повірити в абсурд, можуть змусити вас чинити злочини.

Ці злочини не є справою рук окремих осіб чи незаконних угруповань. Навпаки, у кожному звільненому регіоні країни українці виявили напрочуд схожі свідчення страт, тортур, сексуального насильства, масових депортацій, викрадень дітей, насильницької русифікації та систематичного придушення української національної ідентичності. Це скочування до варварства є прямим результатом геноцидних намірів, які виявляє Москва.

Українці визнають, що якщо Росія не буде змушена повністю піти з їхньої країни, Путін скористається будь-якою угодою про припинення вогню, щоб переозброїтися та перегрупуватися, перш ніж відновить своє вторгнення. Усе це чудово відомо в Україні, що пояснює практично повну відсутність апетиту на будь-який компроміс із Кремлем.

Одне недавнє опитування показало, що 84% українців виступають проти будь-яких територіальних поступок Москві та наполягають на повному звільненні країни від російської окупації, навіть якщо це означає продовження війни.

Українці визнають, що якщо Росія не буде змушена повністю піти з їхньої країни, Путін скористається будь-якою угодою про припинення вогню, щоб переозброїтися та перегрупуватися, перш ніж відновити вторгнення.

Деяким стороннім спостерігачам ця непохитна рішучість перемогти над Росією може здатися безкомпромісною або навіть марною. З погляду України, це єдиний спосіб забезпечити національне виживання.

Українці не єдині потенційні жертви врегулювання шляхом переговорів. Винагорода за вдоволення Росії територіальними поступками мала б катастрофічні наслідки для міжнародної безпеки. Це додало б Кремлю сміливості та спровокувало б подальшу російську агресію з такими потенційними цілями, як Молдова, Казахстан та країни Балтії.

Інші авторитарні правителі також матимуть уроки з путінського успіху і пустяться у власні експансіоністські авантюри. Весь світ вступить у нову еру міжнародної нестабільності, відзначену наростаючою хвилею мілітаризму та геополітичного залякування.

Оскільки масштабна війна на європейській землі наближається до позначки в 1,5 роки, варто наголосити, що ніхто не хоче миру більше, ніж самі українці.

Зрештою, це ті, кого тероризують та вбивають щодня, саме вони змушені проводити ночі у брудних окопах та імпровізованих бомбосховищах. І все таки вони досить чесні, щоб визнати, що передчасний мир зовсім не буде миром. Навпаки, це практично гарантувало б продовження війни. Будь-хто, хто закликає до негайного припинення вогню, має зважати на цю похмуру реальність.

Росія не є розумним міжнародним гравцем, який прагне вирішити законні проблеми безпеки. Це відверто імперіалістична держава, яка категорично відкидає нинішній міжнародний лад і ясно заявила про свій намір повністю стерти Україну з карти світу.

Росія розраховує на "втому від України", щоб завалити нас своєю пропагандою. У таких обставинах прихильники компромісу ризикують спровокувати геноцид у самому серці Європи та позбавити світ тієї безпеки, яка десятиліттями сприяла підвищенню рівня життя. Будь-яка спроба торгуватися з Путіним створила б катастрофічний прецедент для майбутнього міжнародних відносин.

Натомість тепер має бути очевидним, що єдиний спосіб забезпечити міцний мир – перемога України та рішуча поразка російського імперіалізму.

Переклад Gazeta.ua