Найгірший кошмар Путіна – незалежність України, а не розширення НАТО

Захід має вивести Україну з геополітичної сірої зони

Володимир Путін загрожує світові перспективою великої війни. Зосередивши на кордоні з Україною величезні сили для вторгнення, чисельністю понад 100 тис. людей, російський правитель хоче, щоб міжнародна спільнота повірила, що його дії є розумною відповіддю на розширення НАТО на схід.

На жаль, для Кремля практично не існує доказів на підтримку тверджень про загрози, що насувається зі сторони НАТО. Навпаки, брязкання зброєю є останнім симптомом одержимості Путіна Україною, що вже ввело світ у нову холодну війну, і незабаром може спровокувати найбільший європейський конфлікт із часів Гітлера і Сталіна, – пише Пітер Дікінсон для Atlantic Council.

В останні тижні Путін виступив із серією все більш наполегливих прохань про гарантії, що Україна ніколи не вступить в НАТО, а кремлівські чиновники погрожують "військовою відповіддю", якщо їхні вимоги не виконають. Ультиматуми Москви свідчить, що Україна на порозі членства. Насправді, немає нічого більш далекого від істини.

Наразі, найближче до чого Україна коли-небудь підходила – це розпливчасте та в значній мірі символічне зобов'язання НАТО щодо майбутнього членства, отримане на саміті Альянсу у 2008 році у Бухаресті. Хоча цю обіцянку не раз повторювали, вона не має реальної ваги. По суті, є підтвердженням стандартної політики відкритих дверей Альянсу щодо всіх потенційних нових членів.

З 2014 року неоголошена війна Росії проти України спричинила зрозумілу тривогу в НАТО і призвела до збільшення військової присутності у прифронтових країнах-членах, близьких до конфлікту. Проте жодного прогресу щодо можливого членства України у майбутньому не спостерігається. Навпаки, члени НАТО не раз применшували шанси Києва на приєднання до Альянсу і або чемно ігнорували, або прямо відкидали все більш голосні заклики українців отримати План дій щодо членства.

Хоча Україна має практично нуль шансів приєднатися до НАТО в найближчому майбутньому, Путін припустив, що неформальні зв'язки між Альянсом і Києвом, які зростають, також є загрозою.

Побоювання Путіна щодо можливого розміщення ракет НАТО в Україні мало схожі на реальність. Члени НАТО не лише не доставляють в треті країни складні ракетні системи, але їх звинувачують у тому, що не дозволили Києву купити навіть базове оборонне озброєння.

Також незрозуміло, чому Путін вважає, що Україна є великою загрозою для безпеки Росії, якщо Естонія, Латвія і Литва, які так само близькі до Москви, є членами НАТО з 2004 року. Якби Альянс справді прагнув розмістити ракети вздовж кордону з Росією, то мав майже два десятиліття, щоб зробити це в Балтійському регіоні. Зайве казати, що блок НАТО цього не зробив. Саме припущення нападу НАТО на Росію настільки надумане, що рідко зустрічається десь, крім гарячкових ідей кремлівської пропаганди.

Надобережний підхід НАТО до України є глузуванням із заяв Путіна, що Альянс прагне "закріпитися" в цій країні. Насправді саме Україна відчайдушно стукає у двері НАТО в пошуках захисту від російської агресії. Тим часом, з 2014 року Альянс вкрай неохоче озброює Київ чи робить щось, що могло б сприяти прагненню України до членства.

Звичайно, побоювання Росії щодо розширення НАТО не повністю вигадані. Москва давно скаржилася на розширення Альянсу після 1991 року за стару "залізну завісу", і часто звинувачувала Альянс у вторгненні в регіон, який Росія вважає своїм геополітичним заднім двором.

Тим не менш, у недавніх діях НАТО немає нічого, що могло б пояснити раптову наполегливість Путіна щодо гарантій безпеки чи виправдати його дещо завуальовані погрози переважаючої військової сили. Він просто вирішив використати одвічне питання розширення НАТО як привід для створення штучної кризи з метою ізолювати Україну від демократичного світу в рамках своєї восьмирічної війни проти української незалежності.

Нинішнє протистояння не має дивувати. Україна була у центрі погіршення відносин між Росією та Заходом протягом більшої частини правління Путіна.

Виникнення справді незалежної та демократичної України розглядається багатьма у Кремлі як пряма атака на імперську ідентичність Росії та реальна загроза їхній авторитарній системі правління. Для покоління російських лідерів, яких все ще переслідують демократичні повстання, що спричинили розпад СРСР, піднесення європейської України зловісно виглядає як наступний етап сценарію жахів, який розпочався ще задовго до падіння Берлінської стіни.

Сам Путін підкреслив міру своєї стурбованості Україною у липні 2021 року, коли опублікував есе майже на 7000 слів, відкрито ставлячи під сумнів історичну легітимність української державності та наполягаючи, що росіяни та українці – "один народ".

"Я впевнений, що справжній суверенітет України можливий лише у партнерстві з Росією", – заявив кремлівський автократ.

Такі настрої свідчать про центральну позицію, яку незалежна Україна займає у мисленні Путіна в стилі теорії змов, та його ревізіоністському світогляді. Коли він описує розпад СРСР як "розпад історичної Росії" і "найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття", Путін насамперед має на увазі Україну. Так само він зневажливо ставиться до українського права на самовизначення і вважає за краще розглядати європейський вибір країни як частину західної змови задля дестабілізації Росії та підриву його авторитарного режиму.

Для Путіна питання України також є глибоко особистим. Коли він уперше прийшов до влади на межі тисячоліть, Росія та Україна все ще були настільки близькими, що ідея військової конфронтації між ними була зустрінута з сумішшю веселощів і нерозуміння. Більшість відповідальності за подальший драматичний колапс двосторонніх відносин повністю лежить на його плечах.

Перша велика помилка Путіна сталася в 2004 році, коли він вирішив відвідати Київ напередодні президентських виборів в Україні, щоб відкрито агітувати за кандидата, якому він віддав перевагу. Це грубе втручання було серйозним прорахунком, що спричинило лють мільйонів раніше аполітичних українців, і безпосередньо сприяло помаранчевій революції.

Десять років по тому він відповів на друге українське демократичне повстання, віддавши наказ про вторгнення в Крим та східну Україну. Війна, яку він почав у 2014 році, триває досі, і виявилася катастрофічною для російських амбіцій щодо України. У той час, як Москві вдалося окупувати 7% території країни, вплив Росії на решту України різко впав до історично мінімуму. Проросійські політичні партії маргіналізовані, а уряди, що змінюють один одного у Києві, тримають країну на курсі у бік дедалі більшої євроатлантичної інтеграції.

Путін болісно усвідомлює, що вся його спадщина тепер залежить від його здатності переламати цю тенденцію. Якщо йому не вдасться виконати історичну місію щодо повернення України в кремлівську орбіту, майбутні покоління росіян сприйматимуть його як невдаху. Після більш ніж 300 років російського панування, Путін готовий увійти до підручників з історії як людина, яка втратила Україну.

Тепер, схоже, Путін має намір використати перспективу повномасштабної війни в Європі, щоб шантажувати Захід і змусити його покинути Україну. Для майбутнього міжнародного порядку, заснованого на правилах, життєво важливо, щоб його тактика залякування не мала успіху.

Результат цьогорічного протистояння в Україні багато в чому визначить тон міжнародних відносин на десятиліття вперед. Якщо Росії вдасться повернути час назад, і настане епоха політики великих держав та сфер впливу, Україна буде не останньою країною, яка виявиться поневоленою подібним чином. Натомість увесь світ зіткнеться з новою ерою міжнародної незахищеності.

Протистояння Путіну в Україні потребує рівня єдності та рішучості Заходу, які досі були недосяжними. З того часу, як конфлікт розпочався вторгненням у Крим у лютому 2014 року, багато членів міжнародної спільноти ухилялися від протистояння Кремлю, натомість прагнучи утихомирити Путіна.

Ці прихильники умиротворення, схоже, гадають, що звівши до мінімуму свою участь і підтримку України зі сторони Заходу, вони можуть уникнути провокування подальшої агресії Росії. Це небезпечна помилка. Насправді ніщо не може спровокувати Кремль із більшою ймовірністю, ніж припущення, що Україна залишилася сам на сам.

Натомість демократичний світ має прагнути радикального посилення інтеграції України. Якщо приєднання до НАТО наразі неможливе, необхідно терміново вивчити інші форми всеосяжного військового союзу.

Так само слід робити Євросоюзу із розумінням, що для повноправного членства в ЄС можуть знадобитися десятиліття. Брюсселю слід негайно різко активізувати свою участь у справах України і задіяти комплексні національні ініціативи з метою модернізації України. Вони зроблять можливим поступ країни до членства ЄС.

З російської точки зору, ставки в Україні навряд можуть бути вищими. Путін уже показав, що готовий заплатити винятково високу ціну, щоб не допустити виходу України зі сфери впливу Росії. Його нинішні дії відображають його впевненість, що демократичний світ, у результаті, вибере поступки замість конфронтації.

Тепер справа за західними лідерами – довести, що Путін неправий. Поки вони рішуче не виведуть Україну з геополітичної сірої зони, країна залишиться ціллю російської імперської агресії і ключовим джерелом глобальної нестабільності.

Переклад Gazeta.ua