Сергій Чирков
Член національних спілок письменників і журналістів України, фундатор і голова літературного об'єднання "Самотній вовк". Автор двотомного роману-подорожі "Ковчег. Колискова для смерті" (2013), електронного "недетективу у 224 убивствах і 17 замахах "Дім-Дом" (2013), кількох поетичних збірок, численних статей у періодиці.
12.06.2013
3437

ДІМ-ДОМ-6. Дорога в рожевий кібуц

Нагадування  автора.

Інколи трапляються предивні збіги. 3 липня 2012 року о 16 годині 09 хвилин депутатська більшість Верховної Ради України прийняли в цілому "Закон про засади державної мовної політики". Цього ж дня, щоправда сімома хвилинами пізніше, обри вищого законодавчого органу Країни, який у них іменується Сенобром, ухвалив "Закон про букву "ї". Дивина полягає у тому, що попри відмінність у назвах, обидва регламентуючи документи мають ідентичний зміст й однаково агресивно спрямовані проти мови титульної нації кожної з держав.

Моя розповідь про те, як відреагувала Країна на прийняття ганебного і водночас небезпечного для її народу закону і які події розгорнулись тут у ніч на двадцять перше грудня дві тисячі дванадцятого року. Оскільки в Україні не було і не могло статися  нічого подібного, будь які збіги у іменах героїв, географічних назвах, характерах і біографічних даних обранців народу, а також особливостях двох мов мають виключно випадковий характер або є недоглядом автора, у чому він щиро розкаюється.

ДІМ-ДОМ

Недетектив у 225 убивствах і 17 замахах

Розділ 6

Дорогою в рожевий кібуц

Заступники намагалися ступати нечутно, наче мали намір заскочити злочинців на гарячому, проте наявний під мундиром центнер думок читати не вмів і гупав підборами, як і належить центнерові, тож складалося враження, що широкими коридорами женуть гурт бегемотів на чолі з сухотілим поводирем.

"Кого ж винищують, – повернувся до своїх думок Підтинни, – зрозуміло, обрів, але за яким принципом? Біля чиїх дверей охорону виставляти – не вводити ж у всьому будинку надзвичайний стан?".

Гріхів за кожним обром стільки, що далі того раю, який вони собі тут влаштували, не пустять. Навіть до пекла потойбічного, бо й туди не з усіма гріхами беруть. І якби обрів прибирали по одному, приміром, на тиждень, він би розібрався з кожною справою без утруднень.

Маршал, не стишуючи ходи, штовхну двері з двома трійками – наче наперед знав, що відчиняться.

– Хто тут у нас? – спитав через плече.

– П.О. Крейда, один з керівників сміттєвого комітету?

– Якого комітету? – не зрозумів Підтинний і гримнув: – Що за жарти!

– Стежив, аби контейнери у дворах правильно розставляли... по всій Країні... для сміття, – затинаючись від швидкої ходи пояснив Шостий заступник. – Треба ж комусь...

Двері справді відчинилися. Непрохані візитери не одразу, проте узріли господаря. Той сидів метрів за тридцять, зіпершись спиною на живу пальму, але замість кокосу стискав товсті, аж пальці не сходилися, пачки з сотенними доларовими купюрами, навхрест перев'язані тонкими жовто-блакитними стрічками.

"Патріотично", – подумки відзначив Сьомий, який починав кар'єру у лавах товариства рідної мови.

Над головою любителя пальм темнів отвір розчахнутого потайного сейфа.

"Також не порожній, – зауважив маршал. – І хата, наче антикварний магазин. Прибуткова, видно, справа – відати сміттям у країні. Чи може цей П.О. ще біля чогось живився? Ґвалтівну ж смерть треба було заробити".

Судячи з картинки, покійний хотів відкупитись, але не вийшло.

Отже, таємничих убивць цікавлять не гроші...

Підтинний звів очі й високо на дереві побачив негритянку, котра марне намагалася прикрити зеленим гіллям ефектну голизну.

– На зворотному шляху треба буде допитати, – гигикнув Пятий і підморгнув переляканій дівчині. – Я ще ніколи не допитував голих негритянок.

В апартаментах номер одинадцять і сто сімдесят вісім також обійшлося без сюрпризів – в обох виявили по трупу. І знову – суцільні шаради. Спільного між учора живими обрами було лиш те, що в обох за дверима передпокою ледве чутно, наче миші у соломі, шурхотіли заводські цехи. В одному виробляли маргарин, у другому – турбіни і мотори для літаків. Хазяї мали змогу наглядати за господарством, не скидаючи капців. "Та й чому б, – стенув плечима маршал, – не тримати заводи вдома, коли від цього ні запаху, ні гуркоту, ні інших прикростей сусідства з промисловою зоною, а самі лиш вигоди, бо все на очах?"

І Семен Семенович, і Станіслав Олексійович ходили у мільйонерах, Ліпкін – у гривневих, а Рогуслаев – у доларових. Перший за бажаннздатен був скупити третину рідної області. Колега по Сенобру прицінявся до всієї Країни і тримав на столі карту з її заводами, річками і землями, і за зростанням його добробуту заздро спостерігали і друзі, і вороги – пан Рогуслаєв входив до золотого списку багатіїв журналу "Покус". За останні п'ять років зі 100 американських мільйонів він довів статки майже до мільярда. Але хіба за це вбивають?

Або за те, що спочатку прикладався до ритуальної чаші блакитного каганця, а за півмісяця схилив голову перед каганом біло-чорних? Найбільше, що можуть зробити, – вухо трохи надірвати, виштовхуючи з залу засідань. Політична зрада для дімдомівців – річ буденна...

Ні, не за надмірне багатство, не за обкрадання слабших і не за політичні кульбіти одному державному чолов'язі забили тепер пельку металевою болванкою, а другому – маргарином з пальмової олії. Для того, щоб карати за таке, гніву в людських душах малувато, не дозріли ще...

Має бути інша причина.

Маршал поглянув на Могильного. Той по кілька разів на рік гнівно здіймав над головою кулак, на який перед тим стилісти накладали революційний рожевий грим, і кликав зводити барикади проти вітчизняної і світової буржуазії, та нині мав такий вигляд, наче вже побував на тих барикадах і заробив добрячу порцію стусанів – і по спині, і нижче. Його бархатні руки, які давно ні за що, окрім грудей молодої коханки, не бралися, помітно тремтіли, білі скроні, що зазвичай надавали обличчю мудрості та благородної мужності, нині просто старіли молодцюватого кагана, а на штанях спереду, до всього, темніла підозріла пляма.

"Таки доведеться йти у його кібуц, інакше він помре зі страху просто на моїх очах", – подумав Підтинний, хоча залишав покої Рогуслаєва з наміром припинити обхід підвідомчої території. Який сенс? Прибрати трупи і провести огляд місця події, можуть і оперативні групи. Він має випереджати невидимого супротивника, а не йти слідом за ним і тупо констатувати смерті.

Аби виграти трохи часу на роздуми, генерал тицьнув навмання пальцем на кілька дверей напроти. Під сліпий приціл потрапили 166, 114, 200 і 132 квартири. Генерала не здивувало, що сусідами виявилися зовсім не сусідні числа, він давно звик до дивної нумерації, трохи дратувало лиш те, що її неможливо та й не мало сенсу запам'ятовувати – з часом числа розскакувались і могли опинитися навіть на іншому поверсі й у іншій квартирній компанії. Це, безумовно, утруднювало охорону, коли треба було перейти на персони, але вплинути на процеси цифрового єралашу він не міг, статусний люд жив за власними законами, які сам і встановлював.

Вловивши керівний жест, заступники метнулися до вказаних помешкань і за кілька хвилин доповіли: вони належать Олексію Біломорову, Єгору Блазнєву, Віктору Зарічанському і Арарату Валєєву. Генерал дістав загальний реєстр Дім-Дому і розгорнув.

Перші троє належали до старожилів, Валєєв відбував початковий термін.

Двоє з загиблих – бізнесмени середньої руки, інші – професор і спортсмен.

Двох невідомо якими вітрами занесло в наші землі, ще двоє – місцеві уродженці.

Двоє мали спокійну вдачу, а оці зажили у стінах Сенобра слави жорстоких кулачних бійців і викидайл...

Загалом нині мертву четвірку склали завсідник морських курортів, ресторанний скандаліст, інститутський мислитель і особа з темними інтересами, яка при цьому могла похизуватися давньою дружбою з Верховником...

Не вичвив маршал між ними нічого спільного, крім корпоративного трикутника на лацкані.

Чому ж тоді смерть збила їх у один гурт? Невже через квартирне сусідство – прийшли по одного, а інші просто побачили зайве?

– Як вони загинули? – спитав маршал. І почув у відповідь:

– Їм вирвали язики.

– Усій четвірці?

Генерал-єфрейтори дружно кивнули, і версія, й без того не надійніша за соломину, пішла на дно разом з плавцем.

Почувши про вирвані язики, підозріла пляма на штанях Могильного стала чіткішою. "Обновив", – подумав голова Служби безпеки.

На щастя власника штанів помітив цю прикрість лише Підтинний. Загальну ж увагу відволік чоловік років тридцяти спортивної статури, котрий наближався до гурту, тримаючи під пахвою планшетний комп'ютер. Він зупинився перед маршалом і не по-військовому доповів:

– Є новини. Я зігнав на iPad усю інформацію з камер зовнішнього спостереження. Є цікаві картинки. Коли хочете переглянути?

– Цікаві, кажеш? – Підтинний намірився взяти планшетник, вже й рука пішла по нього, та на півдорозі зробила маневр і лягла на генералове підборіддя.

Він бачив цього чоловіка з крутими вилицями раніше, навіть знав, але був певен: той не з його служби. Може, з новачків?.. Гірше, коли з Таємного приказу Верховника. Невже там уже в курсі? "Байдуже, робитиму своє".

– А ти, бачу, не з військових. З якої служби?

– Нам, айтішникам, погони ні до чого, – уникнув відповіді знайомий незнайомець. – Погони плечі тиснуть і руки в'яжуть.

– А звуть тебе як?

– Василем, – не за статутом відказав айтішник.

– Гаразд, Василю, показуй, що у тебе цікавого, – незадоволено буркнув маршал. – З тобою розберемося потім.

Планшетник блимнув і на сенсорному екрані постали дванадцять легенів, наче хто невидимий висмикнув їх з неміряних глибин, аби справити належне враження. На чолі групи розкішною сивою бородою білів міцний чолов'яга, з виду дідуган.

– Це з камер парадного входу, – пояснив айтішник.

– Помовч, – обірвав його маршал.

Голова СБД-Д схилився над екраном, силячись розгледіти обличчя тих, хто найімовірніше, господарює нині на підпорядкованій йому території...

Примітка: Сенобр – вищий законодавчий орган Країни;

обр, обра – обранець, обранка народу;

каганець – фракційне утворення у Сенобрі;

каган – керівник каганця у Сенобрі.

(Далі буде)

ДІМ-ДОМ. Розділ 1 читайте тут

ДІМ-ДОМ. Розділ 2 читайте тут

ДІМ-ДОМ. Розділ 3 читайте тут

ДІМ-ДОМ. Розділ 4 читайте тут

ДІМ-ДОМ. Розділ 5 читайте тут

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Дмитро Ярош Командувач Української добровольчої армії
Віктор Лещинський Президент Національного експертно-будівельного альянсу України
Олег Романчук Публіцист
Володимир Ярославський Шеф і керуючий партнер ресторану "Lucky"
Ольга Айвазовська Голова громадянської мережі "Опора"