ДІМ-ДОМ-5. Маршал починає розслідування
ДІМ-ДОМ
Недетектив у 225 убивствах і 17 замахах
Розділ 5
Маршал починає розслідування
Випити чоловік не встиг. І це була не остання прикрість вечора. З кишень мундира подали голоси одразу кілька телефонів, він прислухався до різноголосся – ЛЕВ, так іменувалася лінія електронного зв'язку з Верховником, на щастя, мовчав. Підтинний розклав мобільники на журнальному столику і сів перед ними у крісло. На доповідь рвались усі семеро заступників, і це не віщувало нічого хорошого. Починати було байдуже з кого. Заступники мали однакове звання генерал-єфрейторів, сиділи на однакових посадових окладах і серед них не було жодного кар'єрного військового, всі – призначенці Верховника і ціни зірочкам на погонах не знали, зате кожен мріяв підсидіти шефа.
Голова СБД-Д увімкнув Першого і одразу перевів на гучний зв'язок. Перший, звичайно, мав прізвище, але заступників тасували, наче карти у колоді й так швидко, що Підтинний не встигав запам'ятовувати, тому пронумерував для зручності і на тому заспокоївся. Вони знали про це і не ображались, а деякі, перша трійця, навіть тішилися, бо виходило, що вони важливіші за інших генерал-єфрейторів.
– Що у тебе, Перший?
– Я з 219-ї, у нас нещастя. Степана Олексійовича Титана знайдено бездиханним, працюють лікарі, але, здається, він уже мертвий.
– Що сталося?
– Тіло лежало на порозі квартири. Напевне, подзвонили у двері, господар відкрив і отримав удар...
– Ножем?
– Крові не видно, голова без ушкоджень. Діяв або кікбоксер або й хто крутіший – голова лежить, наче не його.
Титана маршал не пам'ятав, напевне – один з безбарвних фонових обрів. Проте все одно – політична еліта. Вбивця у минулому, нічний грабіжник чи мирний золотар, а раз оселивсь у Дім-Домі – ти еліта і "геноцид нації", як одного разу висловився Верховник.
Другий заступник повідомив про смерть Віктора Івановича Рощука, того придавило залізничною рейкою. І знову ніхто не бачив – сама впала двометрове залізяччя чи хто допоміг. І також у власній квартирі, сімдесят другій – маршал зробив помітку у записнику.
Коли пролунало прізвище Акима Цигарика з вісімнадцятої, нерви голови СБД-Д не витримали, він узяв фужер з коньяком і таки хряпнув одним махом. Цигарик усе життя був пересічним гітаристом, грав на весіллях і проводах в армію, інколи виступав за гроші у клубах і на приватних вечірках. Одного разу його почув Верховник – попередник нинішнього, який від шансону плакав, а після шостої чарки й ридав навзрид, відтоді Цигарик став придворним гітаристом. Турнули правителя – маестро, як він сам себе шанобливо величав, перейшов до наступника, новий Верховник також виявився поведеним на "Мурці" та іншій класиці жанру. І от незмінного улюбленця перших осіб держави знайдено у дуже інтимній позі – той стояв навколішки, зануривши голову в інкрустований народним аджарським орнаментом унітаз. І хай би блював, з усіма буває, або не до тієї води схилився попити через сушняк, що також нерідкість, але ж ні – пан Цигарик був мертвий з невідомої причини. Захлинувсь, а може й утопили.
"Його ж Верховник кинеться вже завтра надвечір, щоб забрати з собою на дачу. І що тоді?", – жахнувся маршал і, замість слухати далі, гаркнув у роззявлені роти мобільних мікрофонів:
– Усім до мене на термінову нараду!
Голова СБД-Д важко ступав нескінченними коридорами Дім-Дому.
Дім-Дом... Пожартував якийсь дотепник, а воно, бач, прижилося. Не могло не прижитися, бо творяться під його дахом настільки дивні речі, що інколи маршал і собі подумки розводив руки: Дім-Дом та й годі! Хоча насправді установа, яку йому довірили охороняти, іменувалася солідніше: Державний Дім, й у ньому живуть і працюють державні люди, вершителі долі великої і славної країни.
"Жили, – виправив сам себе маршал. – Жили і працювали".
У ньому зріло передчуття, що справа дев'ятьма наявними смертями не обмежиться. Зріло спокійно, наче яблуко у садку – ні серце не стискалося, ні душа не холоділа. Він знав в обличчя чи не всіх підопічних, але сприймав обрів так, наче вони – на екрані, а він дивиться серіал з їхньою участю: цікавість до дійових осіб є, а глибокого переживання або співчуття – немає. Їхні болі завжди здавалися армійському служаці удаваними, кров – томатною пастою, а смерті – несправжніми і тимчасовими. Тому й сьогоднішні трупи він сприйняв не як мертвих людей, а як неприємний сюжетний хід – неприємний тим, що цього разу перемкнути телевізійний канал не вдасться і треба якось реагувати.
Саме ця обставина і вибила у перші хвилини з рівноваги.
А дім-домівцям – що їм буде? Хоч яким металевим прутом край їм голови, хоч на яку палю нанизуй, наче свинину на шашлик, скидай хоч з 63 поверху на бруківку, хоч із захмарної вежі у навмисне викопаний басейн з розплавленим оловом або чавуном, що ближче і зрозуміліше, – відбудуться хіба що синцем під оком або розбитою губою, кров з якої одразу буде знято поцілунком коханки. Як у американському кіно.
Маршал навмисне не сів у ліфт, сподівався дорогою навести у голові лад, але думки тікали. Від несподіванки, напевне, не щодня ж державні особи пачками гинуть, за його служби – так уперше. Їм тепер – байдуже, а йому відповідати. Але перед тим треба розібратися – не для звіту, для себе. Перед Верховником тепер все одно не виправдатися, зрозуміти що й до чого вимагають самолюбство і професійна гордість.
Заступники вже чекали у кабінеті, обсівши, наче жирні зелені мухи, стіл засідань. Ліфт бо швидший за немолоді маршальські ноги.
Почав він з того, що оголосив операції "Гуп-гуп", "Гоп-гоп", "Перехоп" і "Світло в кінці тунелю".
– А "Гав-гав"? – улесливо підказав П'ятий.
– "Гав-гав" розгорнути також, – кивнув Підтинний. І як він міг пропустити таку важливу складову оперативної роботи? – На територію проникли злочинці. Добре організована група професіоналів. Коли, як і хто проґавив, покажуть зовнішні камери відео-спостереження – негайно зняти всі записи. Професіоналізму злочинців ми маємо протиставити свій.
– І перемогти, – нагадав про себе Перший.
Маршал хмикнув:
– Без варіантів. Нагору я доповім сам, – він обвів довгим поглядом заступників. – Сам. Затямили?
Далі глава служби надав слово тим, чиї доповіді не встиг почути.
Заступники слухали один одного з завмиранням, і чим далі, тим товщим шаром тривога вкривала їхні серця. З усією очевидністю ставало зрозумілим, вони мають справу не з поодиноким випадком, як думав кожен біля свого трупа, а з масовою загибеллю політиків. Рапорти останніх доповідачів лунали вже у цілковитій тиші і були по-армійському сухими, проте ясності не додавали. Картина вимальовувалася геть незрозуміла, логіки у смертях не проглядалося жодної.
Пінний Денис Юхимович з 142-ї квартири порізався (чи хто порізав?) гострим торцем офсетного аркуша формату А-4, на якому збирався робити запис, і стік кров'ю.
Вошенцева Дениса Олеговича з сусідньої 141-ї знайшов його незмінний помічник, сенобровець начебто застрелився з рушниці, яку п'ять років тому прийняв у подарунок від того-таки помічника.
У квартирі № 45, де мешкав колишній шоумен Мирон Георгійович Гараев, вибухнув телевізор "Самсунг" з екраном 42 дюйми – і зробив це з трагічними наслідками для господаря.
На Туба Анатолія Юрійовича з квартири № 61 несподівано впав портрет брата у важкій бронзовій рамі, що висів над улюбленим диваном.
Свідків – жодного, підозрюваних – ще менше. Кожну з смертей можна було б списати на нещасний випадок, якби вони не сталися з різницею у кілька хвилин. Це і для пересічної столичної багатоповерхівки – надзвичайна подія, а що вже казати про Дім-Дом... Однозначно – це добре спланований злочин. Ким і з якою метою?
І чому вбили саме цих людей, а не їхніх сусідів, приміром?
Маршал, виписав на аркуш номери квартир: 8, 18, 26, 45, 61, 72, 141, 142, 219 – але жодної закономірності не виявив. Люд у них мешкав різношерстий, серед жертв – два шоумени, колишній профспілковий лідер і три безбарвні особи – кому і чим вони могли завинити? З Краснощоковим більш-менш зрозуміло: і каган, і доволі крупний бізнесмен, а за енергетичні кампанії он яка сварка йде, ділять та переділяють – напевне ж комусь дорогу перейшов і не одну. У Вошенцева, подейкують, кримінальне минуле, та й земельний бізнес – один з найнебезпечніших, особливо з точки зору перспективи, коли офіційно дозволять продавати землю і виявиться, що все вже розкуплено і ти спізнився. Але що їх об'єднує?
Має ж бути між ними спільне, має... Крім того, що всі вони – обри. Не розплутавши цього клубочка, не зрозуміти, чому їх убито в один вечір. Може, діяли за офіційним списком? Але й тут не все тримається купи: семеро належать до довгожителів біло-чорного каганця, а двоє – перебігли від політичних конкурентів... Хоча... Були чужими, але ж тепер вони в одній команді, а значить – свої, отже...
Проте маршал не встиг докрутити перспективної, як здалося, думки. Її геть вибив з голови лідер рожевого каганця Павло Іванович Могильний, влетівши до кабінету без доповіді.
– Наших б'ють! – заволав він з порога.
– Заспокойтеся, – підвівся назустріч голова СБД-Д. – Ваших б'ють, а наших уже вбивають. – І кивнув на список перед собою.
З "нашими" – то лише до слова припало. Маршала, звичайно, вважали членом нинішньої владної команди, і він, життя навчило, не заперечував, хоча кашу з одного казанка ні з ким не ділив. Хіба що з Верховником... Але коли те було... Та й за таких обставин, що краще не згадувати навіть подумки. Вони ніколи й не згадували. З поля зору один одного не випускали, при нагоді підтримували словечком або й двома, проте ніколи не бачились наодинці і не поверталися до разом проведених років. І чим вищі перебирали чини, тим глибше ховалися спільні спогади.
Могильний кинув розгублений погляд на записник, проте навряд чи розгледів прізвища, очі його туманилися.
– Наших – також... – нарешті спромігся каган. – Убивають!!!
Могильний зірвався на форсаж, і маршал приклав до вуст строгий палець:
– Тсссс... – наче йшлося про державну таємницю. – Ведіть, покажете.
І першим рушив до дверей. І вже беручись за ручку, подумав: "Треба було б доповісти про те, що діється. Та вже хай, потім... Налетять, наїдуть – не дадуть працювати".
Примітка: Сенобр – вищий законодавчий орган Країни;
обр, обра – обранець, обранка народу;
каганець – фракційне утворення у Сенобрі;
каган – очільник каганця у Сенобрі.
(Далі буде)
Коментарі