ДІМ-ДОМ-4. Смертоносний феєрверк
ДІМ-ДОМ
Недетектив у 2254 убивствах і 17 замахах
Розділ 4
Смертоносний феєрверк
Кулаки належали Віталію Гнатовичу Тумакову, обру з квартири № 26, хоча сам він цієї хвилини собі аж ніяк не належав – засмагле з літа обличчя було білим аж по вуха, наче дружина витовкла ним мішок з мукою, зубами він рвав повітря – звірино огризаючись і прагнучи вихопити з довкілля підходящі слова, щоби, пережувавши, одразу ними й крикнути. І те, й друге виходило погано, від безсилля він і гамселив у чужі двері.
Пані Аудиторова скинула гілку з плеча і прислухалася, потім здивовано хмикнула й рушила на гуркіт. Швидко йти вона не могла, дерев'яні круглячки ногу відпускали нехотя, чіпляючись і лоскочучи. Ще складніше було намацати твердь – кісточки роз'їжджались і муляли, кожен крок відлунював болем. Тож поки дісталася порогу, чолов'яга добряче натрудив кулаки.
– Чого вам? – самими очима спитала Інга Олександрівна і раптом, звівши ноги докупи, солодко завмерла.
Непроханий гість зробив з правого кулака пістоль і вказав дулом углиб коридору:
– Там... Там! – вигукнув він і спробував ухопити жінку за рукав, але замість легкої блузки зловив порожнечу.
Дерев'яні кісточки перестали муляти ноги і відволікати, й пані Аудиторова відчула у тілі медвяну млість, яка, схоже, накопичилася, поки вона йшла, і тепер підкотила під низ живота.
Жінка тихо застогнала і сповзла по одвірку.
"Язик.., – подумала вона, – а він у мене, виявляється пустун..."
На сухих устах заграла вдячна посмішка.
Віталій Гнатович не відав того, що утнув язик колежанки, а якби й знав – не повірив, поки не побачив би на власні очі, з якою старанністю втікач досліджує місцину, куди його занесло жити, і як мило грається з новим знайомцем на вході, що нагадував йому Хлопчика-Мізинчика з давньої казки. Проте нічого подібного чоловікові не світило, і він, не розуміючи, розглядав напівроздягнену жінку, яка напівлежала перед ним на порозі. Кинув погляд углиб квартири, але й там, окрім тінистого саду, нічого не побачив. Проте цих кілька секунд вистачило, аби прийти до тями. Він облизав збитий до крові кулак і, сплюнувши, побіг коридором. На розі зупинився, наче згадавши, та потім махнув рукою і погнав далі.
За кілька хвилин Тумаков влетів у кабінет маршала Підтинного і схопив того за барки. Шеф служби безпеки Дім-Дому вирячився від несподіванки і хотів було рубонути по руках ребром долоні, та, зауваживши на лацкані сонячний трикутник, вчасно зрозумів: пізній гість належить до обрів, а вони недоторкані, і зробив спробу виструнчитись:
– Я до ваших послуг, пане... Даруйте, не маю честі знати... Призабув трохи ваше ім'я...
– До сраки мені ваша честь, сидите тут і ґав ловите! – заревів недоторканий. – Краснощокова вбили!
Маршал випав з ослаблих рук на підлогу.
Анатолія Степановича Краснощокова він добре знав, той був на короткій нозі з Верховником. І якщо почуте зараз правда, не втриматись йому в нинішньому кріслі, та й погонів не зберегти – позривають разом зі шкірою. Ще б пак: не зберіг достойнішого з достойних.
За безпеку мешканців Дім-Дому маршал відповідав головою. Особливо з шостої години вечора до восьмої ранку. І от...
Вбито ж не когось з вулиці, кагана.
Хто ж посмів зазіхнути на життя можновладця?
Маршал обтрусив з колін і піджака невидимий пил і поглянув в очі візитерові. Погляд його набув сталевої твердості:
– Ходімо, покажете. І без істерики, – і кивнув на двері.
За кілька хвилин вони опинилися біля квартири № 8.
Двері були ледь причинені, і маршал з супутником, тамуючи кроки, переступили поріг.
Очільник обрів біло-чорного каганця лежав, перекинувшись через підвіконня, наче видивляв кого на вулиці, що шуміла далеко внизу, тож зустрів стривожену пару чоловіків тим місцем, що лишилось у кімнаті. Штани щільно облягали сідницю, а по ній грайливо стрибали бісики, що злетіли з величезної люстри.
"Гарна матерія. Анатолій Степанович завжди має зразковий вигляд. Та й чого б не мати при таких грошах", – позаздрив Підтинний, котрий відтоді, як отримав маршальські погони, носив виключно цивільний одяг і знався на брендових марках. А мундир не діставав з шафи навіть на офіційні урочистості: "Полковник я, а маршал – то з оперети, – пояснив доньці. – Не хочу, щоб наді мною потішалися".
– Як це сталося? – прогнав недоречні думки Підтинний, кивнувши у бік вікна.
Мішки під очима Тумакова стали важчими.
– Ми сиділи, – він вказав на журнальний столик біля дивана. – Я саме закушував яблуком... Люблю, знаєте, коньячок під кисленьке яблуко...
"Пили, звичайно ж, з каганця", – хотів уточнити маршал, проте утримався. Ситуація виключала двозначні натяки. За довгі роки служби він звик до легковажної, на його думку, самоназви об'єднання обрів у Сенобрі: каганець. Звик, але душею не прийняв. Навіть після уточнення, що мається на увазі не маленький світильник, а велика чарка з такою ж назвою. Ритуальна чаша, за якою відбувається посвята в обри. "Пийте, з чого завгодно, – лаявся подумки маршал, – але навіщо серйозну законодавчу структуру іменувати каганцем? Чарка, хай і велика, це ж не чаша Грааля, щоб так возносити. Якщо вже керівник – каган, хай би були каганатом, воно солідніше і вимовляється, і звучить".
Між тим протверезілий свідок не вгавав:
– Пили потихеньку, гомоніли... Аж тут почали стріляти...
– Хто стріляв?! Звідки? – Стрепенувся маршал.
– У вікно... – затнувсь оповідач. – А хто – хіба ж побачиш, у Столиці щодня по кілька свят. Люди при грошах, от і гатять у небо, аби всі знали і чули.
– То ви про салют?
– Про феєрверк, і якраз навпроти вікон... А Степанович любить, коли красиво... Любив... Особливо, ввечері, у небі тоді – наче живі величезні айстри розквітають і гаснуть. Красиво...
– Облиште квіти, що було далі.
– Стріляли просто в наше вікно, наче навмисне прицілялися. Степанович підвівся й підійшов, а я став трохи збоку, щоб не заважати. Він вирішив відкрити раму: "Може, яка айстра й у кімнату залетить", – пожартував. От і залетіла... Він раптом здригнувся, зробив півкроку і завалився на підвіконня.
– А ви, що зробили ви? – маршал уважно поглянув на Тумакова.
– А що я? Спочатку нічого не зрозумів, подумав, він побачив кого на вулиці й вирішив гукнути. А потім... Степанович он який важкий проти мене... На підлогу його скидати? Помацав пульс – немає... Хильнув чарку та й побіг людей кликати.
– Чарку? – не одразу зрозумів Підтинний.
– Ми ж за коньяком сиділи, а тут отаке... Нерви...
– І одразу до мене?
– Ні, спочатку постукав до пані Аудиторової, але вона вийшла така дивна... Осіла на підлогу раніше, ніж я розповів.
– Чому саме до неї?
– Не знаю... Вісім, шістнадцять... мабуть, через номери на дверях. Щось перемкнуло в голові, і я постукав... А вона вийшла ... наче її щойно теє... ну ви розумієте... Така знесилена і вдоволена...
– І більш нікому не казали? – Шеф служби безпеки оглянув скло, меблі напроти вікна з надією знайти отвір від кулі або й саму кулю.
– Кажу ж, я і їй не встиг розповісти.
Маршал дістав мобільник:
– Тривожну групу у восьму квартиру, – скомандував. – За схемою номер один. У нас труп.
Почувши моторошне слово, розгублений обр схлипнув. Він зрозумів, що трупом названо його багаторічного товариша.
– Я все для нього зроблю... Я ж теслею був, – запричитав крізь сльози. Руки не забули, таку труну змайструю – замилуєтеся! Та й Анатолію Степановичу добре буде у ній, ні дощі, ні морози не докучатимуть... там головне просмолити...
Маршал поглянув на нього з подивом:
– Ваша труна не підійде. Краснощокова ховатимуть усією країною. Сам Верховник неодмінно стоятиме біля труни.
І додав заспокійливо:
– Ідіть до себе.
Віталій Гнатович підвівсь і вже пішов, та біля найближчого стовпа зупинивсь, обійняв, аби набратися сил...
Якщо тебе, читачу, не здивували ліани і метелики у покої Інни Обережної, комп'ютер замість стіни (сподіваюсь, я не забув про нього розповісти) у Сюзанни Вісник, і сад, на який перетворила власне помешкання Інга Аудиторова, ти з не меншим спокоєм сприймеш лінію електромережі, що перетинала квартиру Анатолія Степановича. Річ у тім, що небіжчик скуповував електромережі, а власність, як відомо, найкраще зберігати вдома, от він і...
Так чинили всі мешканці Дім-Дому – тягнули до хати все, що потрапляло під руку, тобто – всі свої набутки. Ми ще матимемо нагоду в цьому переконатися. Тож невдовзі Дім-Дом перетворився на гігантське сховище багатств, при цьому матеріальні накопичення окремих квартир у три-чотири рази перевищили ресурси Німеччини і Франції разом узяті.
Квартира № 8 була середньою за місцевими мірками, вона не дотягувала навіть до бюджету Естонії, проте перспективи мала. Про це свідчила й нова лінія, біля стовпа якої й не пощастило зупинитися другу і колезі покійного. Мережу або не перевірили й не адаптували, або...
Оглянувши місце трагедії, маршал, не замислюючись, схилився до другого "або" – спрацювала інерція дивної смерті Краснощокова. Глава Служби безпеки вирішив, що невідомі зловмисники спеціально підпиляли дріт, і той потрібної миті обірвавсь і обкрутив шию Турманова.
Повітря наповнилося запахом паленого м'яса, і нещасний, черкнувши колінами об паркет, завис.
– У восьму квартиру ще одну тривожну групу. У нас два трупи, – хрипло проказав маршал у телефон і, підійшовши до столика, взяв фужер, вилив з нього мінералку і наповнив по самі вінця коньяком.
Примітка: Сенобр – вищий законодавчий орган Країни;
обр, обра – обранець, обранка народу;
каганець – фракційне утворення у Сенобрі;
каган – очільник каганця у Сенобрі.
(Далі буде)
