Півтора року в Калинівській райлікарні Вінниччини живе 38-річна Людмила Лихогляд. Її чоловік Леонід, 41 рік, і син 3-річний Денис загинули в аварії. Після того свекруха вигнала невістку з квартири.
— Сказала: "Ти нам ніхто! Льоні нема, Дениски нема". Мене аж здавило. На нєрвах гірше стало, — розповідає Людмила. Вона теж потрапила в аварію. Три місяці лежала в реанімації. Зараз паралізована.
— А як ми дружили, — каже про свекрів. — Я сирота, вони були мені за маму й тата. Свекор якось казав Льоні: "Добре, що на сироті женився". Прийняли як свою, а тепер викинули каліку з дитиною, мов собачат.
У квартирі, де жила Людмила з чоловіком і дітьми, зараз мешкає свекруха. Старша Людмилина донька 14-річна Юлія живе в дядька.
— Бог посилає добрих людей, — зітхає. — Я вдячна лікарям, медсестрам, санітарочкам, які дивляться за мною. Безмежна дяка сестрі Аллочці та брату Юрі, що доглянули. Якби не вони, я б умерла у депресії.
Медсестра вносить до палати горохову кашу й дві скибки хліба.
Поряд гріється електрочайник, збоку стоїть принтер. На ноутбуці донька Юлія показує відео з Ялтинського реабілітаційного центру "Планета здоров'я". Там Людмила навчилася сидіти та тримати спину. На це витратила 36 тис. грн.
— Лікування й реабілітація дуже дорогі, — пояснює. — Тільки на реанімацію пішло десь 50 тисяч. У місяць на пельонки та памперси йде тисяча.
До травми Лихогляд викладала математику та інформатику в школі. Після аварії колеги та голова профспілки працівників освіти зібрали кошти. На рахунку — 44 тис. грн.
— Цікаво, що приносять гроші прості люди, які знають, що таке скрута, — пацієнтка підводиться з ліжка. — Бачте, я вже сидю, раніше не могла. Якби люди не помогли, цього не було б. Вірю, що почну ходити і повернуся в школу. Зараз займаюся репетиторством зі знайомими. Хочу давати уроки дистанційно.
Могил чоловіка і сина не відвідувала.
— Дуже хочу, але туди нереально коляскою під'їхати. Мені три місяці не говорили, що вони померли. Увесь цей час я відчувала, що вмираю. Жаль було покидати діточок. Усе молилася за їхнє здоров'я. Як сказали — не могла повірити. Син зараз сниться, як іде у перший клас. Но заставила себе жити, бо любов можу віддати іншим діткам, яких хотіла би всиновити.
Винуватцем аварії визнали начальника карного розшуку райвідділу міліції 41-річного Анатолія Олійничука.
26 січня йому дали дев'ять років в'язниці. 24 березня від раку померла його дружина Тетяна. Залишилася донька восьмимісячна Олена.
— Думаю, тепер він зрозумів, що таке втратити близьку людину і не піти до неї на могилу. Я не проти, щоб він вийшов на волю. Заради дитинки. Хай зробить її щасливою. Дитина ні в чому не винна, — говорить Людмила. — Я зі слізьми благала у нього помочі. Але він сказав: "Краще відсидіти, чим допомагати тобі. Я буду в тюрмі, де сидять детепешники. А це нормальні люди: прокурори, судді. Умови нормальні. Знаю, як себе вести, і скоро вийду на условно-досрочне".
Повертатися Людмилі нікуди.
— У лікарні постійно жити не буду. Сьогодні-завтра лікарям терпець урветься.
У травні її прооперують.
Потрібно провести стабілізацію хребта, бо є два переломи. Треба зняти компресію зі спинного мозку, він не буде передавлений. Поставити нейростимулятор у спинний мозок.
Хто бажає допомогти — може перерахувати гроші для Лихогляд Людмили Олексіївни: ІПН: 2670204787, Вінницька філія "Приватбанку", МФО 302689, ЗКПО 21724222. Рахунок №29242825530751, картка №6762468290396625. Людмилин мобільний тел. 0(67) 404 82 48.
65-річна Марія Пророчук запевняє, що невістку не пустить.
— Мені тоже нема де жити. Маю гнилу хату в Котюженцях, — каже. — Є міськрада, райвно, хай шукають квартиру.
8 
35413
Коментарі
3