Прикордонне село Дроздинь Рокитнівського району Рівненщини вже 12 років ворогує з білоруськими патрулями. Місцеві жителі збирають у лісі на продаж чорницю, гриби та журавлину. А прикордонники топчуть ягоди й кидають селян за ґрати.
— Не шукай нікого. Усі в лясу — й онуки, і дєти, і сусєді. Тільки баби і вагітні сягодні в церкву пошли, — озирається на пусті вулиці 67-річна Ганна Огієвич. — Будєм просіть, щоб наших патруль не взяв.
У селі опівдні справді нікого немає.
— А як не йті у лєс? — продовжує жінка. — Тяпєрь за кяло клюкви платять 10 гривень. А місяць тому платили усяго шесть!
Білоруський кордон починається за 1 км від села.
— У лісі та на болоті нема знаків, що то кордон. Ані сітки, ні межі, ні канави. Зайдеш — і не помітиш, — пояснює інвалід Анатолій Кузьмич, 47 років. Дружина вивезла його до церкви на візку. — А ягоди і гриби — єдине, що нас годує. Більше роботи ніякої тут немає.
У Дроздині чотириста дворів, дві тисячі людей. Із них працюють десятеро — два кочегари, дві прибиральниці у школі, п"ять учительок і директорка.
Питаю, чи є у селі хоча б одна людина, яка не попалася прикордонним патрулям.
— Напевно, тільки я і кум Серьожа, — роздумує 68-річна Тетяна Маринич. — Двоє моїх доньок попалися минулого місяця. Зятя взяли рік тому. Усі сусіди сиділи в КПЗ.
Навколо нас збираються літні жінки та молоді мами. Чоловіків немає — ночують у лісі.
— О четвертій ранку вже всі у Білорусі, — каже Анатолій Кузьмич. — Жінки велосипедами привозять із лісу по три-чотири відра ягід. Кожне відро — на 12 літрів. Чоловіки збирають більше — по п"ять-сім відер.
— Треба чотири дні ночувати в лісі, щоб те набрати! — втручається його дружина Галина. — У нас 11 дітей, і всі зараз шукають журавлину. Якщо буде патруль — накриються мохом і ляжуть на землю.
Селяни скаржаться, що прикордонники псують їхні мішки, пробивають колеса велосипедів, а зібрану ягоду розсипають по траві і топчуть.
— Я кинулася на мішок, закрила тілом і кричу: "Не руште, у мене чоловік п"яниця!" — розповідає 42-річна Ніна Панчишин. — Вони посміялися й відпустили.
— До хати не йдемо, а приповзаємо. Потім день відпочиваєш, перебираєш ягоди. А назавтра — знову тікаєш від патрулів, — зітхають селяни.
У червні білоруські прикордонники затримали 12 дроздинських дітей — двох хлопців і десятьох дівчат. Патрульні не лаяли, а запитали: чи не хочуть покататися на військовому гелікоптері.
— Летіли хвилин 15. Потім нас висадили у Пінську і відвели в камеру, — розповідає 14-річний Дмитро Буковець. — Годували нормально, дали гарячого супу і м"яса. А ще молока та печива. Тільки одна Машка розревілася — хотіла додому.
Треба чотири дні ночувати в лісі, щоб набрати кілька відер ягід
Дітей протримали в КПЗ до наступного ранку. Потім відвезли до української застави і там покинули.
— Ми скинулися шоферові по 46 гривень, щоб узяв автобус і поїхав по дітей, — зітхає бабуся Дмитра Марія Буковець, 67 років. — Офіційний пропускний пункт — за кілька кілометрів від села.
— А я тікала від патруля на дев"ятому місяці вагітності, — згадує 24-річна Галина Огієвич. — Упала з відрами за колоду і так лежала більше години. Боялася, що там і народжу!
Петрик народився через тиждень потому. Нині у нього вже є молодший брат Дмитро, 2 роки, та грудна сестричка Альона. Галина тимчасово до лісу не ходить, а посилає чоловіка.
— Тетяна Кузьмич цього літа померла прямо в лісі, — хитає головою Марія Буковець. — Ми йшли групою з 60 людей, потім розділилися. Таня йшла окремо. Білоруси знайшли її мертву під кущем — у неї зупинилося серце. Їй було 72 роки. Завезли у морг у Пінськ. Три її сини поїхали по тіло — не дали. За тиждень тільки випросили труп, щоб поховати.
— Нема чого на білорусів ображатися. Вони свою землю охороняють. Це ми винні, — каже 69-річна Галина Крупіч. — Якби наші хлопці не нарвалися, білоруси й далі до себе пускали б.
До 1995 року дроздинці ходили за кордон без перешкод. А потім сільські хлопці спиляли на військовому полігоні вишку і продали її на металобрухт. Крадіїв не знайшли. Після цього білоруси скасували всі перепустки й закрили кордон.
Зараз люди йдуть у ліс із паспортом або його ксерокопією. На перший раз порушників державного кордону відпускають. На другий — ведуть у КПЗ. Після третього разу в паспорт ставлять печатку про депортацію — забороняють в"їзд у країну на кілька років. Якщо зловлять учетверте — кидають за ґрати на місяць.
Селяни вже не сподіваються, що їм дозволять ходити у ліс по перепустках, як колись. Але збирати ягоди не припинять.
— Я і на вибори не піду! — каже Ганна Огієвич. — Краще за цей час у лісі ягід назбираю і продам — хоч гроші будуть.
3 
35413
Коментарі
3