Фото: Валерій Шмаков

Наші позиції поблизу міста Попасна на Луганщині ворог обстрілює із заборонених Мінськими домовленостями мінометами калібру 120 мм і 82 мм.

Як у спекотні літні дні несуть службу українські військові, дізнавався журналіст Gazeta.ua.

До оборонців Попасної їдемо разом із волонтерами із Тернополя та Львова. Дорогою оминаємо блокпости, у місті блукаємо вулицями і добираємось на окраїну населеного пункту. Тут бійці живуть у покинутих дачних будинках.

Нас виходить зустрічати комбат Олександр — років 40, коротко стрижений, із самурайською косичкою. Також обгавкує чорний кудлатий пес Боб або просто Бобчик.

"Він ще маленький, боїться. Тільки 7 місяців. Розвідники десь знайшли і принесли", - каже боєць Володимир. Чоловік родом із Харкова, говорить майже літературною українською. Одягнутий у оливкову НАТОвську футболку з німецьким прапором на плечі. На поясній сумці-бананці пришитий червоно-чорний стяг.

На передовій каже, часто можна побачити бійців у нестатутній формі ЗСУ.

"Це якийсь американець чи німець носив і я з 2016-го ношу і ніяк не зношу. Вони кращі за ті, що нам видають. Коли хтось зі штабу бачить футболку, щоразу каже: "Прапор повинен бути український". Деякі бійці відпорюють із німецького прапора жовтий колір, перешивають і виходить червоно-чорний, бандерівський", - розповідає армієць.

Командир запрошує до столу. Сідаємо під навісом у тіні, бо надворі 30-градусна спека. Пригощають салатом, випічкою та яблучним соком із бутля. Розповідають про події останніх днів.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Українську вивчила за віршами Жадана" - росіянка Валькірія 5 років воює за Україну

 

"Напередодні боєць загинув. Підійшла ворожа ДРГ (диверсійно-розвідувальна група. - Gazeta.ua)", - каже військова Олена.

Загиблого звали Борис Степанченко, йому було 35 років. Жив у селі Самійлівка Олександрівського району Донецької області. У липні 2018-го підписав контракт із 54-ою окремою механізованою бригадою. 27 травня він у групі саперів перевіряв мінні загородження перед переднім краєм оборони. Борис йшов перший, пролунала автоматна черга і він впав. Зав'язався бій, під час якого сапери знищили двох і поранили одного бойовика. Степанченко зник безвісти.

За 2 дні у результаті спільної роботи моніторингової місії ОБСЄ та групи "Евакуація 200" його тіло виявили та евакуювали на тимчасово окуповану територію. 31 травня бойовики за посередництва місцевих ветеранів-афганців передали останки Бориса українській стороні. У загиблого залишилися батьки, сестра, дружина та двоє дітей.

"А як часто обстрілюють вас і з чого?" - запитую дівчину зі світлим волоссям. На ім'я теж Олена. Є медиком-доброволецем. Раніше служила в батальйоні "Айдар".

"Я тут із лютого. Обстріли досить часто. Падають мінометні міни 120-го і 82-го калібру. Півтора місяці тому 20-річному хлопцеві осколок попав у серце. Не вижив. Прізвища не знаю. Я називала його Санєчка", - розповідає дівчина.

Хлопця звали Олександр Цапенко (позивний "Студент"). Йому було 21-рік. Смертельне осколкове поранення отримав 21 квітня поблизу с. Новоолександрівка Попаснянського району, під час обстрілу з 82-мм мінометів. Родом із смт Широке Дніпропетровської області. Жив у Кривому Розі. За проявлену відвагу представлений до нагородження (посмертно). У нього залишилися 2 сестри.

 

Навпроти українських позицій у Попасній окуповане ворогом містечко Первомайск. Звідти ведуть вогонь по наших укріпленнях.

"Кожного вечора ми їх бачимо. "Трактористи" і "шахтарі" понаганяють танків і бахкають у нашу сторону. Однозначно там регулярні російські гібридні війська. Місцеві сепари давно б вже розбіглися. Їх там залишився малий відсоток", - говорить Володимир.

Йдемо до інших бійців. Одні у вільний від нарядів час ховаються від пекучого сонця в курилці, інші лагодять вимикач у будинку - пропало світло. До самих укріплень, попри наявність акредитації, комбат не впускає. Фотографувати вулицю, Володимир каже, теж небажано. Попри близькість бойових дій, сюди іноді заїжджають таксисти.

Військові показують кухню в одному з будинків. На столі стоять розчинна кава різних сортів, мінералка, у пакетах - печериці та помідори. У каструлі — вариться суп.

"Як у всіх, як на війні. Я нещодавно з відпустки. Сьогодні обстрілів нема, тихо, але то поки що", - відповідає боєць. Лагодить світло у хаті. Не називається.

"Не соромся, розкажи, як танки гриз, як барбарис", - підколюють його побратими.

Давати коментарі охочих небагато. Погоджується військовий Олексій. Він міцної статури, родом із Слов'янська. Каже, жив там, коли війна тільки починалась. Пішов служити через хорошу зарплату в армії.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Бронік, каска, автомат є. Та й шо ще треба?" - спекотні будні на "промці" Авдіївки

"Багато тих, які воювали з 2014-го, сьогодні розійшлися по домівках. Зараз на передовій багато людей із Харківської та Донецької областей. Йдуть до війська не тільки через патріотизм, а й бо ніде працювати. Як казав наш попередній президент Петро Порошнко, - солдат повинен добре заробляти", - говорить він. Додає, що голосував за Зеленського. Сподівається, що новий президент закінчить війну. У здачу інтересів України новою владою не вірить.

"Солдат не заробляє, солдат отримує за службу", - каже йому Володимир. Він - за Порошенка.

 

"А що у вільний час робите?"

"Вільного часу майже немає. Хлопці постійно на позиціях, укріплюють оборону. Ходжу позиціями, викладаю тактичну медицину, навчаю, як правильно накладати джгути, забинтовувати рани, як носилками користуватись. Та й окрім того, хворих вистачає. Зараз спекотно — у того тиск, у того сонячний удар, хтось спину "зірвав", - розповідає медик Олена.

Повз нас із автоматом за спиною проходить Карина. Білява дівчина-боєць із волоссям, зібраним у хвостик. Втомлена і зі спітнілим обличчям. Від коментарів ввічливо відмовляється, посилаючись на брак часу, та біжить вирішувати поточні справи. Уже пізніше дізнаюсь, що вона також із Харкова.

Місцеві ставляться до військових по-різному.

"Якось до мене приходив дідусь, випадково розбив собі руку молотком чи ше чимось, то я його перевязувала. Приємний чоловік, дякував. А загалом - навіть якшо ті люди за нас чи проти нас — часто все одно стороняться, бо війна відлякує", - говорить айдарівка Олена.

"Якось їхала наша беха (бойова машина піхоти. - Gazeta.ua) Попасною, закидали камінням. Але є і чимало проукраїнських - вітаються, питають, чи може, нам щось треба", - додає Володимир.

Вечоріє. Прощаємось.

"А земельну ділянку собі уже брали?" - наостанок питає у військових волонтер Михайло Цюрко.

"Не брали, руки не доходять, та й брати не знаємо, де", - відповідає Олена. Розповідає, що мріє збудувати власний будиночок із городом десь на природі чи в лісі.

 

×