Коли почався Майдан, я дивилася вашу революцію по телевізору. Потім зрозуміла, що треба їхати. Я була теж революціонером. Російським націоналістом. І коли ти чуєш, що десь коїться несправедливість, природно що хотілося приїхати і побачити як і що відбувається насправді. По першому каналу російського телебачення показували гидкі речі: мовляв, тут росіян вбивають, мовляв, тут не можна заговорити російською, бо тут одні бандерівці і фашисти.

Але в мене були на носі змагання зі штурмового рукопашного бою, які я не могла відкласти. 29 березня 2014 я виграю перше місце, а першого квітня купую квиток до Києва. Другого квітня я вже була тут.

Так. Мене зустрів мій знайомий з Києва, з яким я спілкувалася в Контакті, поки ця соцмережа ще не була заборонена. Знайомі хотіли поселити мене в квартирі. Я кажу: "Ні. Я хочу відчути це на собі". Оселилася в Майдані в наметі. Вступила в майданівську самооборону. Мені було, по-перше, прикро, що не змогла приїхати раніше. По-друге, я хотіла допомогти якось тим людям, які залишилися. Лише згодом побачила, що на Майдані лишилися люди, які просто не мали куди їхати. Часто пияки і бруд.

Я здала в ломбард свій телефон, щоб якось прожити. Три місяці могла тут знаходитися легально. Потім у червні збиралася повертатися назад в Росію. Але почалися гарячі події – Росія ввела у Слов'янськ війська, і почалася війна.

Стали формувати перші добробати. Перші автобуси з добровольцями їхали від Укрдому на фронт. Коли почали повертатися трьохсоті і двохсоті, я зрозуміла, що маю бути там. Мені було соромно, що моя країна напала на теж майже мою країну.

Була готова сісти в перший-ліпший автобус, який їхав на передову. Мені було байдуже, в який батальйон. Потім хлопці підказали їхати в "Айдар".

У один автобус мене не взяли, бо мені було тільки 18 років і мала російський паспорт.

Я не знаю. Там чи не всім хлопцям, які їхали, було по 18. Але в четвертий автобус я залізла і сказала, що звідти не вийду. Автобус був переповнений. Деякі хлопці сиділи навіть на підлозі у проході між кріслами. Водій переплутав дорогу. І ми ледь не заїхали в уже окупований тоді Слов'янськ. Як тільки доїхали все ж у свій батальйон, мені відлягло від серця, коли почула українську мову.

Я була дуже здивована, коли комбат Мельничук кількох новоприбулих просто відправив назад, а мене залишив, хоч і дізнався, що я з Росії.

Вночі мене збудили: "Так ти ж снайпер! Тебе розшукують!". – "Який снайпер?" Виявляється, уже тоді листівки з моїм фото були розвішані в ДНР по стовпах, типу "спайпер-убивця їде вбивати російських солдат".

 

В Росії я була в молодіжній організації Донське козацтво. Це просто патріотичне виховання дітей. Ігри козачі, стрільби – такий собі вишкіл при школі. Друзі знали, що я поїхала сюди. Спочатку, поки не сформувалися ЛНР і ЛНР, вони мене всі підтримували. А потім повернулися проти мене. Не знаю, яке падло це зробило. Але ті листівки про мій розшук, кажуть, і досі в Донецьку висять.

Так я потрапила до Айдара. Перші контузії, перші поранення, перші втрати, перші гради, перші зачистки – все пам'ятаю. Дуже круто було влітку 2014-го. Думаю, що я це ніколи не забуду.

Так. Напевно, тому що я з самого дитинства мріяла вступити до якогось військового закладу типу Суворовського училаща. У мене дядько пройшов другу Чеченську війну. Він був для мене взірцем, який я хотіла наслідувати. Але він працював в ФСБ. Коли я поїхала в Україну, він не раз мені дзвонив і погрожував: "Ти зрадниця батьківщини і своєї сім'ї. Я приїду й заберу тебе звідти!" - "Почекай. – кажу. – У мене дід і прадід – українці з Запоріжжя. Кому я зрадила?"

Дядько – мамин брат. А українська лінія у мене йде по батькові. Моя совість чиста. Я не шкодую ні про що.

Хлопці були здивовані. Бо по кілька тижнів чекали бою, і їх не брали. А мені відразу видали зброю і відправили під Металіст. Там я просиділа десь тиждень. Спочатку нас поставили на бокову на підступах до Металіста сидіти і спостерігати. Я показала, що можу витримувати військові будні нарівні з чоловіками, що я не слабка дівчинка, яка панікує через поламаний ніготь. Можу не спати ніч, можу чатувати під дощем, ніколи не скаржуся.

Пам'ятаю, вночі і по рації чую : "Зараз на нас танки будуть іти!". Думала – що я буду робити проти танку зі своїм автоматом? Наш гранатометник-кавказець командував мені по рації: "Валькірія, якщо наші будуть відступати, стріляй по них!". Спочатку була шокована, але потім зрозуміла, що всерйоз сприймати це не можна. Він так говорив постійно, щоб не залишав ніхто позиції.

Наступного дня після бою мені виповнилося 19 років. Хлопці розбудили вранці і привітали. Потім ми повернулися до Щастя. Єдине, що ти хочеш зробити, коли повертаєшся до себе в розположення – це помитися і переодягнутися в чистий одяг.

Через три дні ми ходили на зачистку. Сиділи під дощем до 8 ранку. Комарі кусають, навіть закурити не можеш, тому що все промокло. Верталися полем. І тут починаються обстріл градом. Командир командує: "Лягай!" Я де стою, там і падаю. Мене цьому вчили ще в Росії: "Під час обстрілу чи розтяжці де стоїш, там і падай. Ні сантиметру вбік, бо може не пощастити". Я впала просто в калюжу, яка була піді мною. Навколо падали Гради. Хлопець попереду, Умар, отримав осколкове поранення в стегно, а тому, що був позаду, поранило плече. Він уже переніс кілька операцій на плечі і не може вилікувати. Потім ми встали і бігом кинулися до машини. Я отримала невелику контузію. Нам трьом дали невелику відпустку – не їздити на виїзди.

Через шість днів ми поїхали у шпиталь. Мені треба було прокапатися. Умару – змінити пов'язку. Коли стояли біля перукарні, щоб підстригтися, за нами приїхав командир і скомандував їхати. Ми приїхали на базу, за три хвилини зібралися, щоб їхати в Жовте і займати позицію. Кажу Умарові: "Ти не їдеш, тому що в тебе осколок. Ти навіть сидіти нормально не можеш". Але він вперся і поїхав все-одно.

Ми заїхали на висоту. Висота – голосно сказано: це просто якийсь бугорок в полі. Командир дав нам наказ їхати машиною займати перехрестя. Нас було в машині п'ятеро. Водій з Умаром попереду, я поруч з іншим хлопцем, і п'ятий у відкритому багажнику з кулеметом в руках. Ми з чогось сміялися. Раптом у мене випадає з рук запальничка, коли я збиралася підкурити. Вибуховою хвилею мене викинуло метрів на 20 з машини. Від машини залишився тільки зад. Хлопця, який сидів у багажнику, теж викинуло. Я прийшла до тями на спині, не могла нічим поворушити. Командира з Нельсом розірвало наглухо. Умара сильно поранило. Його привезли в лікарню відразу поклали його на хірургічний стіл. Але нічого не встигли зробити – він помер: був крововилив в мозок, бо вдарився головою. Я сильно вдарилася спиною: переламані ребра – шосте, сьоме і восьме, контузія і осколкові поранення обличчя. Коли згадую, досі здригаюся.

З лікарні тоді я втекла з поламаними ребрами і зі своєю контузією, коли дізналася, що загинув Умар. Він не повинен був бути там.

Коли приїхала на базу, хвилин 40 стяла під душем - вимивала з волосся шматки чиєїсь шкіри. Волосся в мене було дуже довге тоді – до сідниць.

Мене перетягнули бинтом хлопці, які були на базі. Я зварила борщу і потім лягла спати.

 

Ще було кілька потім контузій, ще поранення "смішне". Ми стояли біля трансформаторної будки. У неї попав ворожий танчик. Зрозуміли, що летіло насправді в нас. Втекли на БМП. Потім вийшли з машини і сіли біля неї. Було градусів 45 спеки. В машині це всі 50. Там неможливо було сидіти. Вирішили подихати повітрям.. І тут Град. Мені зачепило ліву сторону спини. Тече кров. Рану заліпили целексом. Коли привезли в лікарню у Щасті, я звідти вчергове втекла.

Я постійно втікала з лікарень. Останній раз, коли була там, медсестри прикували мене наручниками до ліжка. Сказали: "Куритимеш через кватирку". Знали, якщо я попросила вийти покурити, то в лікарню вже не повернуся. Але все-одно не допомогло. Попросилася в туалет і втекла.

В мене не було відчуття болю і страху. Коли мене питають, чого я насправді боюся – так це втрачати близьких людей, з якими їла, спала, захищала одне одного. Це навіть більше, ніж сім'я.

Десь приблизно 130 людей… це не враховуючи двох людей, які ось недавно загинули. За Яну Червону дуже боляче. Після смерті друга Діджея я сказала, що більше ніколи не поїду на похованнях, але на Яниних не бути не змогла. У неї залишилися двоє діток. Вона завжди була дуже емоційна людина. Але я дуже її поважала.

Кажуть – війна була в 2014-му. Ні, війна й досі триває. Зараз розумієш, що тоді ти хоч щось робив – ішов вперед, стріляв. А зараз ми просто сидимо на якійсь виділеній ділянці і ловимо приходи.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Якби нам дали змогу, ми б уже завершили цю війну – Валькірія

31 січня загинув Діджей, Вадим Жеребило… Він мені взагалі як брат був. На рік старший за мене, але здавався таким малесеньким. Попросився на фронт, коли ми ночували в Києві в одній з квартир у друзів. Командир сказав мені: береш його під свою відповідальність. Ми з ним дуже здружилися. Коли він отримав перше осколкове поранення в ногу, поїхав до мами і сказав: "Хай Валькірія буде нашою сестрою. В неї нікого немає. Будемо їй допомагати". Він постійно заспокоював матір: "Не турбуйся за мене. Якщо що – Валькірія мене привезе додому".

Ми збиралися у відрядження – Діджей хотів познайомити мене зі своєю мамою і з дівчиною. Я мала відпросити його в командира. Але перед цим вирішила поспати кілька годин. Прокинулася від того, що град потрапив майже в наш кубрик. Три чи чотири снаряди впало. Півкімнати рознесло. Мене скинуло з- ліжка. Виходжу в коридор – бачу, там труби пробиті, тече гаряча вода. Медсестра сидить на підлозі. Розумію, що якщо був перший обстріл, значить, буде і другий. Я підвела її до несучої стіни, яка може витримати удари. В другій кімнаті побачила три тіла – серед них Діджея. Це був для мене просто жах. Ми з ним за 4 години до того розмовляли. В лікарні мені віддали його телефон, ланцюжок, хрестик, іІ я подзвонила його мамі. Вона запитала: " То що, ви їдете додому з Вадимом?". Я відповіла, що його немає...

На похованні Діджея дізналася, що я на другому місяці вагітності. Так вийшло. Не знала, що тоді робити. Тиждень провела в сльозах – дивилася в інтернеті, як робити аборти. Потім усвідомила, що в дитинки вже є ручки і ніжки, і що я не зможу її вбити. Народила в Києві. Коли малечі було півтора роки, знову пішла на війну, бо розуміла, що я там потрібна. Тепер уже в батальйон Донбас.

 

Це був уже не той Айдар, що спочатку. Там змінився вже четвертий комбат на той час.

В Донбасі теж був не найкращий досвід. Я була там два місяці і пішла. Потім місяців 5 я пробула вдома, бо розуміла, що це вже якась хрінь, а не війна. І відношення зовсім інше, і люди інші. Якщо раніше це був чистий патріотизм, то зараз більше грошові інтереси. Люди міняються. Зараз багато нових людей. Дуже мало старих бійців. Багато хто пішов.

Потім я перевелася в 58 бригаду. Прослужила півроку, і потім знову повернулася через проблеми зі здоров'ям. Коли ти на війні – ти їх не відчуваєш: таблеткою закинулася і побігла далі. А вдома на гражданці всі недуги добре відчуваються.

В листопаді я звільнилася і в серпні вже підписала знову контракт на рік. Зараз я служу теж в 58 бригаді, але в іншому батальйоні, 15-му.

Але дитинці 4 роки. Вона мене майже не бачить. Я повинна бути вдома – по-перше з нею. А по-друге, потрібно якось повертатися в цивільне життя. Але я не знаю, як. Не уявляю, чим буду займатися і що робити.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Якщо Зеленський дасть наказ скласти зброю, почнеться п...ь - Валькірія

Ні. Після 2014 року відбило охоту. Забагато бачила.

Це дуже болюча тема. За 5 років боротьби єдине, що надала мені Україна, - це посвідку про те, що я особа, яка потребує додаткового захисту. Щоразу, коли зустрічаюся з політиками, вони обіцяють: ми все зробимо, тільки дай нам час. То Лапін вписувався, то Ігор Луценко. Тому що дійсно нас іноземців, які воюють за Україну, дуже багато.

Спочатку мені говорили, що маю привезти з Росії довідку про несудимість. Але вони самі розуміють, що поїхати туди я не можу. Там на мене чекають грати. В Росії на мене заведено три кримінальні справи – за розв'язування міжнаціональних конфліктів, за найманство і за зраду батьківщині. Також у 2016 році мені шили вербування: начебто я вербую молодь з Росії воювати за Україну. Якийсь час мені в 2016 приходили смс з російських номерів: запитували, як приєднатися до української армії. Зрозуміла, що це провокації. Відповідала: в інтернеті є вся інформація. Хто хоче, просто приїжджає і знаходить шляхи. Зараз іноземець-доброволець може до лав ЗСУ просто прийти і отримати трьохрічний контракт. Я взагалі ні з ким з Росії не спілкуюся. Тільки з мамою раз на місяць-два.

Ні. Ми почали спілкуватися нормально тільки, коли малеча народилася. У нас взагалі не було з мамою відносин нормальних, тому що я з дому пішла через сімейні обставини в 14 років, і вона мене навіть не зупинила, тому що знала, що вона винна в цьому.

 

Вивчила українську по віршах Сергія Жадана і Каті Бабкіної. Мені стало цікаво. Я просто почала вчити вірші.

Так, під час підриву машини. На бойове завдання всі документи завжди носила з собою. Всі солдати так робили, щоб в разі чого можна було встановити їхню особу. Зараз носять жетони смертника, на яких написано, хто ти, що ти і як тебе звати.

Ще в Росії. Я язичниця, і ім'я Валькірія мені дали рідновіри на язичницькому капищі.

Тринадцять. Напис "Герої не вмирають" я набила на руці в пам'ять про загиблих на Майдані. Це було перше татуювання. Крило на зап'ясті - знак Валькірії.

Набила на спині тризуб після того, як нашому полоненому росіяни відрубали руку, бо на ній було татуювання українського герба. Я вирішила поставити собі герб на спину. Думала, якщо потраплю в полон, хай просто відразу наглухо вб'ють. Полон для мене особливо небезпечний, тому що я для Росії "зрадниця".

Під час моєї служби в Донбасі ми їхали з волонтерами на цивільній машині попрацювати з безпілотниками. Їдемо, переписуюся з нянею малої. Тільки піднімаю голову – бачу за вікном половину сепарського прапора. Дивлюся – за сто метрів попереду всі прапори ДНР і триколори. Зрозуміли, що потрапили ворогу в зуби. Спрацювала витримка водія. Він вчасно дав задню, і ми поїхали звідти геть. Врятувало нас те, що машина була цивільна.

На правій долоні написала на івриті "Всі рівні": підтримую Марш рівності, бо дійсно всі люди рівні. Коли військові сварять сексуальні меншини, кажу їм: "Хлопці, ви колись запитували волонтера, який привозив вам допомогу, хто він за орієнтацією?". Ми воюємо на фронті не для того, щоб в мирному житті були заворушки під час Маршів рівності.

На війні ти знаєш, від кого ти можеш загинути, а в мирному світі – ні. У мене нещодавно знайшли тіло побратима в лісі в Харкові – без очей і без носа. Йому шиють самогубство. Я вибачаюся. А під чим він повинен був бути, щоб це зробити?

На війні хоч автомат в тебе є, щоб захиститися. А тут що ти зробиш?

Так. Немало. Тому що тут немає людей, які могли б якось допомогти їм. Ти зараз зі мною спілкуєшся і не знаєш, чи збираюся я піти і з четвертого поверху викинутися. Це просто в голові перемикається. Люди не витримують. Це сидить в них всередині, і вони не можуть себе інколи контролювати.

Всім постійно шиють посттравматичний синдром. Насправді ніхто не знає, що це таке. Навіть в Америці не знають. Там взагалі людей з птср вважають інвалідами. Не певна, що терапія творчістю помічна в такому випадку.

Ти не уявляєш, скільки там уже хороших людей, – Юля показує на небо. – А вчора бачила в Харкові – йде людина і нюхає клей. Я думала, що ця хрінь закінчилася в 2007 році. А він іде і нюхає "Момент". І такі люди доживають до 80-ти. А деяких, як от на війні, забирають нагору у 20.