"Бронік, каска, автомат є та й шо ще треба?" - спекотні будні на "промці" Авдіївки

26

Фото: Валерій Шмаков

Промзону Авдіївки українські війська відбили у ворога навесні 2016 року, але досі вона залишається однією з найгарячіших точок російсько-української війни. Тут у наших захисників чи не щодня ціляться снайпери, по позиціях стріляють великокаліберними кулеметами, мінометами та артилерією.

Як тут служать військові бачив кореспондент Gazeta.uа.

О 5-ій ранку 3 червня в Авдіївці з боку промзони чути стрільбу та глухі вибухи. У місті на це не звертають уваги, люди йдуть вулицями на роботу.

Поблизу міського відділу поліції перед початком робочого дня виходять на перекур бійці Військової служби правопорядку та патрульні поліцейські. Тут вони розміщуються в одній будівлі по сусідству із дитячою музичною школою. Хтось із поліцейських каже, що стріляють із ДШК (великокаліберний кулемет калібру 12,7 мм, — Gazeta.ua), але є ехо, тому це звучить, як вибух.

О 6-ій ранку телефонує прес-офіцер: "Наразі пустити вас не можемо, у нас тут війна почалась". Згодом вибухи звучать все рідше і за дві години припиняються. Повз поліцейський відділок з боку промки проїжджає легковий автомобіль камуфляжного окрасу з українською символікою. Йому махають присутні.

"О, комбат добре сьогодні сепарів покрошив", - гукають бійці.

Близько 9 ранку дають дозвіл заїхати на промку. Поблизу відомої розстріляної російськими танками 9-ти поверхівки мене вже чекає військовий з позивним "Дим" - в минулому боєць Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Залишилось 100 м до Донецька: як звільняють українські землі королівські піхотинці

Воїн є одним з бійців прес-служби 93-ї бригади Холодний Яр та супроводжує журналістів. На тілі має багато татуювань. На правій руці нижче ліктя стилізований тризуб на червоно-чорному щиті, на лівій — меч та 2 автомати Ак-74 - символ ДУК ПС. На рукаві — принт з черепом. Камуфляж на шоломі у жовтих та сірих ламаних фігурах на зеленому фоні — нестандартний для ЗСУ. У бронежилетах, касках, з аптечками вирушаємо на передову.

До позицій їхати приблизно 10 хвилин. Неподалік зони бойових дій живуть люди. Та чим ближче до передової, місцевість все більше контрастує із мирною територією - все частіше трапляються покинуті дачні будинки зі слідами обстрілів. Також багато "зеленки" — дерев та кущів, які тепер нікому доглядати. Вони розрослися, мов джунглі у покинутому буддистському храмі.

Промка зустрічає нас православним хрестом з чорного каменю та вибоїнами від пострілів. Встановлений посеред газону ще мабуть до початку цієї війни. В основі пам'ятника напис "Спаси и сохрани. 2000 лет от Рождества Христова". Посічений осколками ангар - ще одна візитна картка цього місця. Увесь дах у ньому в дірках від осколків. Іржава бляха скрипить, коли нею колише вітер. Далі є ще один ангар, який бійці називають "Зоряне небо" - через безліч пробоїн в даху. Крізь них потрапляє всередину сонячне світло, ніби перебуваєш в астрономічній обсерваторії.

Підходимо до військових, де облаштували побут. Бачать фотокамеру і жартують, що потраплять на російське пропагандистське телебачення. На палетах - дерев'яні ящики від патронів та алюмінієві балії. У них насипано землі і росте зелена цибуля. Багато паростків уже зірваних. Поряд — відро з морквою. Неподалік сохне випрана форма та рушники. На дверях туалету прибитий цвяхами автомобільний номер з російською реєстрацією. Поблизу ящиків скачуть горобці, а також бавляться два цуцика Аня і Юля. В тіні під мішками з піском спить пес дворняга Толян.

"Він, до речі, самий надійний охоронець на посту", - каже військовий Андрій.
"Гавкає на чужих?"
"Канєшно!"
"А цибулю хто садить?"
"Спеціально обучений військовослужбовець".

 

Андрій служив по мобілізації в 2015-2016 роках, а тепер прийшов на контракт. Тут новенький. Ранкових обстрілів каже не чув, бо міцно спав та й просто звик до таких звуків. Запитую, які умови служби та що тут говорять з приводу нової влади та нового начальника Генштабу Руслана Хомчака.

"Загалом то всього вистачає. Бронік, каска, автомат є та й шо ще треба? На харчування теж не жаліюсь. А про політику давайте іншим разом (сміється). Вибрали кого вибрали, будемо надіятись на краще. Українцям - привіт! Хочу побажати, щоб не забували, що тут іде війна. Хлопці тут стоять, служать і захищають", - відповідає Андрій. В цей момент на віддалі від нас чути постріли.

"Задачу свою ми знаємо і виконаємо! Це наша земля і ми її будемо захищати до останньої каплі крові", - з суворим тоном додає російською інший боєць. Немолодий чоловік з короткою бородою та броніком поверх футболки. Не називається.

"Дим" веде показувати територію, яка повністю всіяна шрапнеллю, кулями, гільзами та ямами. З будівель, які колись були ремонтними боксами, залишились одні руїни. Великі цистерни, у яких колись зберігоалось пальне прошиті осколками. Гнітючу картину доповнюють повалені дерева.

"Якщо шось чуєте незрозуміле, краще спершу сховайтеся, а вже потім дивіться", - радять нам військові.

Питаю чим обстрілювали зранку і який зараз характер війни тут.

"В 5:30 почали міни літати. Тут війна кожен день. Спрогнозувати, коли противник почне відкривати масивний вогонь неможливо. Раніше це було зранку або ввечері, а зараз можна чекати кожної хвилини. Незрозуміло, що відбувається в Луганді і Дирі. Відстань до противника дозволяє йому цим користуватися і провокувати нас на адекватну відповідь, що ми й робимо час від часу. Тут переважно робота стрілецької зброї, фулл контакт (очевидно мається на увазі ближній бій, - Gazeta.ua). Але противник не гребує й крупними калібрами, для коригування вогню використовує коптери. Ворог навчився воювати, але і ми не шилом роблені і так само знешкоджуємо противника, де б він не знаходився".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Від війни півміста із психічними проблемами" - як живе Авдіївка

"Осьо, прошу, хвостовик від 120-мм мінометної міни, а там воронка від 82-мм. Он, ще один підарунок від братнього народу" - піднімає з землі довгий і тонкий уламок 120 мм міни, - А онде куля калібру 12,7 від ДШК, таку херню жоден бронежилет не тримає. Щільність обстрілів просто шалена. Що це як не війна і агресія?"

Деякі вирви розміром більше метра в діаметрі та майже стільки ж у глибину. З деяких уже повиростали трава та кущі.

"Це 152 мм зі сповільнювачем, протибліндажний. Він заривається в землю і тоді вибухає. Це десь на зимові свята прилетіло або раніше. Місяць тому по нам теж 152-ми гаубицями відпрацювали", - показує на кратер в асфальті розміром з невеликий басейн.

 

"Коли хтось каже — заіржавіли осколки, це було колись. Люди добрі, дощ пройшов і залізо, яке розривається під впливом вибухових речовин, окислюється дуже швидко. Воно тиждень полежало і вже є іржа. Це вам любий хімік скаже", - пояснює "Дим".

"Не можна на чорне казати біле. Тому ми тут, захищаємо своє біле. А орда, яка суне на нас зі Сходу, мріє збудувати якусь імперію на тлі Радянського Союзу. Цього не буде ніколи, поки ми живі. Ми знову стаємо буфером між Заходом і Сходом. Сьогодні ми, завтра — поляки, післязавтра — литовці та естонці, молдавани. Не треба приходити до мене в дім і казати як мені молитися Богові. Ми самі розберемося, тут наша земля, полита кровю моїх побратимів, з ким я товаришував, з ким їв з одної тарілки. Я зброї не здам і відступати не буду. Не питайте про накази, про толерантність. Вони не будуть питати коли прийдуть до мене в домівку, вони просто будуть вбивати. Я знаю цих людей, бо 12 років працював на туристичних лайнерах в кацапурії. Я бармен-баріста. Знаю чотири іноземні мови. Ми для них люди другого сорту. Вони постійно нам заздрили,— от ви хахли живете! Пробачте, ми встаємо в 4-ій ранку, вправляємося з хазяйством, потім йдемо на роботу, ввечері приходимо і ще щось робимо. А там день починається в 10-ій ранку і зі стакану", - каже він.

Між руїнами та воронками знаходимо розцвілий кущ рожевої чайної троянди.

"Попри війну і смерть, яка тут гуляє краса все рівно знаходить своє. Та ще й пахне як!", - зауважує "Дим". В цей час до нас підбігає рудий кіт. Він його бере на руки і гладить. Каже, що котів на позиціях більше ніж собак. Коти більш уважні, тому й виживають. "Собака — вона гавкає, вибігає і нема собаки".

Неподалік зустрічаємо Юлію Римаренко, яка ховається в тіні від пекучого сонця. Служить уже два роки. До армії була бухгалтером, працювала в юстиції. Батько був військовий, чоловік також служить, мама працює на армію, хоч і по цивільній спеціальності. Усе життя жила у військовому містечку на Дніпропетровщині, тому каже - знає що таке армія. Має доньку. Сім'ю бачить рідко.

"Якось так вийшло що, вирішила спробувати. Страшно дивитися, коли в твоє містечко привозять у трунах тих, з ким ти вчора вчився разом. Це накладає певний відбиток. Дуже сильно накладає. Тут не буває тихо, завжди стріляють. Спершу страшно, потім звикаєш. Вже навіть на це особливо увагу не звертаєш. Варто звичайно дотримуватися заходів безпеки, але... я себе тут відчуваю на своєму місці, у мене не викликає дискомфорту ось це ось все. Намагаюся скрізь знаходити позитив. Тут багато чудових і неймовірних людей. Якусь свою романтику починаєш ловити. А на ППД (пункт постійної дислокації військової частини. - Gazeta.ua) сумуєш за цим всім", - ділиться враженнями дівчина.

 

Каже, у чоловічому колективі не відчуває жодних проблем.

"Хлопці намагаються допомагати, але іноді прошу аби не дуже старалися. Все таки я теж військова, хочу сама пройти це все. На рівні з усіма ходжу в наряди, виконую інші обов'язки. Вільного часу тут не так багато. Якщо буває то читаю або малюю, спілкуємось. Найближчі родичі знають, що я тут, але маму намагаюсь не травмувати, вона в мене одна. Знає, що я в ООС, але за промку - мовчу", - усміхнено розповідає Юлія.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Усе невипадково": історія бойової сім'ї, де дружина командир танку, а чоловік - навідник

"Ми Юлечку оберігаємо. Бо мужик мужиком, а дівчина, - це маленька квіточка. До неї треба ставитися дбайливо, з увагою і любов'ю. Баришні тусують по клубах, а вона тут! Вони їй в підметки не годяться. Юлечка як одягнеться, будь-яка панянка київська нервово курить за амбаром", - кажуть її побратими.

На зворотному шляху зупиняємось біля пам'ятника майору Андрію Кизилу, загиблому 29 січня 2017 року. Поряд на гранітній плиті вибиті імена інших полеглих бійців. Меморіал обставлений згорілою військовою технікою, уламками снарядів, мін та РПГ. На флагштоках майорять прапори бригад та червоно-чорний стяг. Щойно автомобіль зупинився, лунає постріл.

"Може це й по нам. Виходимо", - спокійним голосом каже "Дим". Згодом лунає ще один. Не розумію звідки стріляють, присідаю біля машини з протилежного боку від "зеленки".

"Дим" підходить до пам'ятника, знімає каску та стає на коліно, віддаючи шану загиблим побратимам. Підхожу до нього, роблю декілька кадрів. За декілька хвилин повертаємось у місто, яке живе мирним життям.

 

×