— Не гарячкуй, заспокойся. Навчися змовчувати, — казав мені, малому радянському учневі, дідусь.
Пораду дав, коли я не хотів миритися зі словами вчительки, яка говорила, що розкуркулення радянською владою селян — це правильно. Мовляв, всі мають бути рівними між собою.
— У вашої сім'ї забрали землю, леваду й усе нажите важким трудом. А ви кажете мовчати? — відповідав я на прохання заспокоїтися. — Зрештою, як можуть бути рівними з трудівниками ледарі-п'яниці?
— Час такий був, — відказував на це дідусь. — Розкуркулення, політика. Та й зараз мало що змінилося. Тому краще — змовчувати.
Розмова закарбувалась у пам'яті. Діда вже немає, але для мене він лишається найавторитетнішою людиною. Не сидів на студентських лавах. Його університети — це життя й неймовірна кількість прочитаних книг. Завжди міг будь-яке питання розкласти по поличках. Проте постійно радив мовчати, "проковтнути" і не доводити своєї правди. Я обурювався й не сприймав. Вважав, що ми вже давно були би вільнішими і самостійнішими, якби не терпіли й не приймали все зі смиренням.
Кілька днів тому говорю телефоном із донькою-студенткою. Вона емоційно розповідає про викладачку, яка читає лекції тільки з конспектів.
— Постійно плутається в поняттях і термінах! Не може дати відповіді на поставлені студентами запитання. Зате під час оцінювання вимагає дослівно переказувати сказане нею на парі. Що за самодурство? — гнівається донька.
Уважно її слухаю. Погоджуюся. Але все одно раджу промовчати.
— Тобі ще просто іспити в неї складати. Не створюй собі проблем, — пояснюю.
3 
Коментарі