— Чего вы сюда приехали? Все с Одессы убегают, а вы — наоборот. Разве не слыхали, что у нас произошло 2 мая (під час сутичок між проросійськими активістами й прихильниками єдиної України та пожежі загинули 46 людей. — "ГПУ")? А такое должно опять повториться, — о 8.00 у суботу, 10 травня, на залізничному вокзалі нас зустрічає екскурсовод 65-річний Яків Петрович. Ми 10 хв. тому зійшли з поїзда Львів — Одеса.
— Говорят, сейчас все гостиницы заняты людьми в масках, которые готовят провокации, — продовжує Яків Петрович, коли йдемо містом. — Милиция ничего сделать не может. Обращаются к администрации гостиниц, а те говорят: "Они — туристы". А им какая разница, кого принимать? Абы за номера платили, — наближаємося до підземного переходу. — Я работал учителем истории, сейчас — на пенсии. Одессу знаю, як свои пять пальцев. Решил проводить экскурсии. Но туристов нет. Дайте пару копеек на кусок хлеба, — похапцем ховає 2 грн в кишеню піджака.
Просимо, щоб провів на Куликове поле.
— Вон там, через дорогу. Но вы уж как-то сами. Мне жить хочется, — дивиться на годинник на руці.
На Куликовому полі після подій 2 травня проросійські активісти не ночують. Збираються вдень. При вході під великою парасолею сплять двоє бездомних. Усюди розкидані пляшки з-під пива й горілки. Біля обгорілого Будинку профспілок чоловіки чіпляють російський прапор. Жінки поправляють фотографії загиблих, у великі мішки збирають зів'ялі квіти. Дівчина, на вигляд років 20, у військових берцях і чорних штанях підходить до низької жінки.
— Любовь Михайловна, что-то про Артема слышали? — шепоче на вухо. — Говорят, его могли, как бы это сказать, убить.
— Девочка, не слушай ты эти брехни, — Любов Михайлівна, мати лідерів антимайдану Антона й Артема Давидченків, піднімається бетонними сходами перед Будинком профспілок.
28-річний Антон — у Київському слідчому ізоляторі. 17-річний Артем після 2 травня зник.
— Артем — жив. Его прячут наши. Мне информацию переслали по интернету. Я не верила, прошу: пусть скажет, как зовут нашего кота и кошку. Он назвал. Поэтому нет никаких сомнений, — рукою тре очі. Коли відкриває рот, видно, що нема всіх зубів. Тримає скриньку для пожертв пораненим антимайданівцям.
— А я вчера деньги в больницу занесла, — жінка в довгій спідниці до фотографій загиблих кладе чотири гвоздики.
— Это вы зря. Ко мне поступила информация из надежных источников, что в одесских больницах нет ни одного нашего активиста, всех куда-то вывезли. То ли в Винницу, то ли еще куда. Лечат только бандеровцев, — відповідає Любов Давидченко.
— Я только что из Москвы вернулась, просила о помощи для наших раненых и задержанных. Чтобы деткам-сироткам помогли. Я там так перенервничала, что у меня огромный камень из почек сам вышел, — Любов Давидченко тримається за низ живота. — Когда зашла в кабинет к московскому чиновнику, по телевизору увидела широкую Кауровскую морду, чтоб он сдох ("православний активіст" Валерій Кауров оголосив себе президентом Новоросії та Одеської республіки, зараз переховується в Підмосков'ї. — "ГПУ"). Замутил это все и сбежал, а нам теперь розбирайся. Мы же не в Россию хотим, как он говорит, и не к бандерам. Мы просто хотим хорошо жить.
До Давидченко підіймається беззубий чоловік у брудному одязі. Це Олександр Завопола, якого вона називає "сусідом Сашею".
— Бандеровцы — страшные люди. У них пощады не проси — кого не словят, того убивают, — хапає повітря Олександр. — Девочка 16 лет сгорела, так они ее обугленный труп изнасиловали.
Заходимо у Будинок профспілок. На кожному поверсі стоять запалені свічки в лампадках, квіти. Стіни обписані білою крейдою: "Турчинов — ты будешь гореть в аду", "Бандеровцам — смерть". У кімнатах розкидані залишки їжі, порожні пляшки, пластиковий посуд. Надворі починають скандувати: "Мы отомстим за нашу кровь!"
Поселяємося в готелі "Стар" на вул. Осипова. Це за три квартали від центральної вул. Дерибасівської.
— О, девочки! Приятно, приятно. А то мальчиков сегодня принял 25 человек, — адміністратор 70-річний Сергій Згурський відчиняє вхідні двері. Човгає до столу, де лежить книга постояльців. Прізвища пише українською з помилками. У списку бачимо, що, крім нас, частина приїжджих — чоловіки зі Східної України. Вік 20–40 років.
— Не надо бить. Вали на пол сначала, е…ну мать! — хтось голосно лається в одній із кімнат.
— Так, мальчики, ану тише. К нам девушки заехали. Надо с уважением, — голосно заспокоює з коридора Сергій Петрович.
Із п'яти кімнат майже одночасно виходять хлопці. Вітаються, регочуть. Усі спортивної статури, стрункі, коротко стрижені.
— Так, располагайтесь. Но, смотрите, матрацы не запачкайте. Новые, в том году купили, — Згурський дає ключа.
Під вікнами готелю зупиняється білий пікап. Двоє чоловіків вивантажують готові обіди та соки. Заносять на кухню готелю.
— Пацаны, быстро обедать! Гречка с курицей, бульйон! — кричить старший групи.
Також ідемо на кухню пити чай.
— Хлопці, у вас тут що, армія? — намагаємося налагодити контакт.
Мовчки переглядаються.
— А вы откуда? — підозріло запитує білявий.
— Зі Львова, на екскурсію приїхали.
— О, Львов — прекрасный город. Был там прошлым летом. Нет, девушки, мы порядок здесь охраняем. Самооборона. Не переживайте, вас тут в обіду ніхто не дасть, — переходить на українську 34-річний Андрій Круєв. — Тут зібралися всі, кому не байдужа Одеса. Дружинники по-вашому, — всідається ближче. — Нас тут годують, платять — по чотири тисячі, — каже пошепки. — Певно, до 25-го числа будемо. Поки загроза провокацій не мине.
11 травня біля пам'ятника Дюку зустрічаємося з проукраїнським активістом 28-річним Георгієм Содолем. Він чекає на Потьомкінських сходах.
— Думали на мітинг не виходити, — оглядається Георгій. Розмовляє українською. — Очікуємо провокацій. Люди трохи бояться. Але 9 травня минуло спокійно, тому вирішили нині хоча б на годинку вийти. Щоб показати, що ми є, не злякалися. Отам дерева висадили на честь Героїв Небесної сотні, — показує на алею з молодих кленів та акацій, праворуч сходів. — Не афішуємо цього, щоб не понищили проросійські активісти.
Веде до проукраїнського штабу. Приміщення розташоване в підвалі на вул. Дерибасівській.
— Слава Україні! Виходимо таки до Дюка. Наші потроху починають підтягуватися, — командує Георгій. — Саша, печиво бери. Люба, ти худенька, неси пакети зі стрічками. Марія візьме скриньку для пожертв. А ви, хлопці, стіл і каструлю з чаєм.
— Учора знову есемески приходили мені і Юрку. Страшно трохи, — у дворі до Георгія підходить 18-річна Марія. — В нас усі юні. У "Правому секторі" багато неповнолітніх. Голові — 18 років.
Біля пам'ятника Дюку тупцюють зо два десятки людей. У кожного синьо-жовтий символ — стрічки на грудях або букети хризантем. Дівчата викладають на двох пластикових столах печиво і чай.
— И мне, если не жалко, — підходить екскурсовод Яків Петрович. — А что, печеньице только такое сухое? Бутербродиков не найдется? — набирає повні жмені пісочного печива, кладе в кишеню сірого піджака. — Удачи, любимые. Слава Украине! — відходить, сідає на сходинці біля фунікулеру.
Георгій підключає до колонок програвач. Вмикає пісню "Вставай, Україно, вставай". О 13.00 оголошує про відкриття зібрання. Просить підходити до мікрофона всіх охочих. Відгукується тільки 60-річний Олександр. Зачитує "Отче наш" та слова пісні "Боже, великий, єдиний". Присутні аплодують. За півгодини, попивши чаю, розходяться. Перед тим знімають і ховають символіку.
60 днів начальник Одеської обласної міліції Іван Катеринчук обіцяє розслідувати події, що відбулися на Куликовому полі. Через сутичку проросійських активістів з прихильниками за єдину Україну в Будинку профспілок 2 травня загинули 47 осіб.
До поранених не пускають відвідувачів
В одеських лікарнях перебувають понад 40 постраждалих 2 травня. Більшість мають отруєння газовими випарами, вогнепальні поранення, опіки внутрішніх і зовнішніх органів. Двоє пацієнтів — у реанімації.
— У лікарнях опинилися не провокатори, а одесити, які не розібралися "кто прав, кто виноват", — каже лікар-волонтер Ірина Потоцька. Збирає кошти й ліки для потерпілих 2 травня. — Учора зустріла жінку, у неї поранений чоловік. Каже, були на Куликовому полі, бо їм за це платили — тисячу гривень на двох за день. І ще 200, бо брали з собою дитину. Говорить, пішли туди з відчаю. Більше таких грошей нема де заробити.
До поранених відвідувачів не пускають.
— Люди не хочуть говорити. Дехто боїться, щоб їм не мстили. Медики пішли нам назустріч. Не розголошують інформацію про пацієнтів.
2 
1
Коментарі