— Хочеться всім доказати, що я просто неустроєний чоловік. А не інвалід. Та в нашому суспільстві поки що не получається, — каже 36-річний Роман Кисляк, переселенець із Донецька. Від 2014-го живе у Львові. Хворий на ДЦП. 5 лютого його вигнали з ресторану "Вапіано Львів". Наступного дня дружина президента країни Марина Порошенко запросила Романа на каву.
Із Романом зустрічаємося в середу по обіді на площі Ринок. Час призначає він — має встигнути розвезти всіх клієнтів, бо працює таксистом. Запрошую на каву.
— Якщо чесно, я щось поїв би. З 4:30 на ногах. На перекус часу не вистачило, — говорить поволі, нерозбірливо.
Йдемо до закладу швидкого харчування. Роман бере порцію печеної картоплі.
— Це не тому, що економлю. Строго дотримуюся посту. Сьогодні середа, — пояснює.
Вибираємо крайній столик у кутку під стіною. На Романа, який трохи шкутильгає, обертають голови кілька людей.
— У ресторанах буваю рідко. Серед здорових людей багато хто не сприймає таких, як я. Комусь гидко. Нащо псувати людям настрій і апетит, — чоловік знімає куртку. Під нею — випрасувана фіолетова сорочка.
Досі не оговталися через випадок у ресторані?
— А про нього хочу забути. Правда, не вдається — постійно дзвонять якісь люди, щось пропонують, співчувають, радять. Днями з Володимира-Волинського зателефонували. Запропонували зробити мені в машині автоматичну пічку. Я погодився. Наступного дня приїхали. Дев'ять годин над машиною чарували. Відремонтували замок у дверях, пічку поставили, підправили зовні й усередині. Давав їм гроші — не взяли. Сьогодні йду вулицею. Якийсь дядько навпроти раптом схиляється переді мною. Каже: вибачте, я зав'яжу вам шнурки, аби ви не впали. Приємно і стидно водночас.
Що ж таки сталося того дня у ресторані?
— Мене подруга запросила на розмову туди. Приїхав раніше за неї. Сів за столик. Там красивий інтер'єр, було що розглядати. Може, комусь дивним здавалося, що оглядаюся. Мені саме подзвонили, говорив по телефону. Раптом чую — хтось міцно за плече схопив. Устав. Дивлюсь — офіціант. Підштовхував мене до виходу. Я запитав, що порушив. Але той мовчки викинув мене за двері. Певно, припустив, що алкоголік або наркоман. Знайому довелося на вулиці чекати.
Тієї ночі їздив на виклик. Дорогою з людьми розговорився. Трохи за день все наболіло, то вилив їм душу, що сталося в ресторані. А коли зранку прокинувся, про мене вже весь інтернет писав. Телефон обривали. Тато з Макіївки дзвонив, стривожений. Каже: що там у тебе? Бо мені тут з Луцька жінка повідомила, що в ресторані тебе побили.
Адміністрація закладу вибачилася?
— Так. І в соцмережі, і дзвонили. Директор особисто приїздив. Правда, мене не було вдома. Я живу в греко-католицькому монастирі. То директор завіз нам продуктів різних, торт, піцу, кави багато, фруктів. Запрошували мене в той заклад. Казали, буду в них бажаним гостем. Та йти туди не хочеться, але зла на них не тримаю. Навіть офіціанта десь розумію. Може, він уперше побачив близько таку людину. І злякався.
Після того випадку ви започаткували акцію "На каву з другом".
— Мета — аби люди-інваліди відчули увагу. З ними можна погуляти парком, піти в кіно, посидіти на лавці в центрі міста. Якось мені подзвонили. Кажуть: "Це з міськради, маємо до вас розмову, прийдіть завтра до Ратуші".
Я під'їхав вчасно. Але довго шукав, де припаркуватися. У кафе спізнився на 40 хвилин. Приходжу, а там Садовий (мер Львова. — "ГПУ") зі своїм помічником мене чекають. Устав, потиснув руку. Сказав, що йому приємно випити кави зі мною. Аж незручно було — мер мене так довго чекав. Виглядало все щиро і по-людськи. Чи не вперше відчув себе тоді нормальним.
На каву вас запросила й Марина Порошенко.
— У "Фейсбуку" мені подруга з Франції написала: "Вітаю, ти йдеш пити каву з жінкою президента". Не розумів, про що йдеться. Потім побачив відеозвернення Марини Анатоліївни в інтернеті — запрошувала до Києва. Десь у 20-х числах лютого зустрінемося. Не маю до неї жодних прохань — просто попити каву.
Часто відчуваєте зверхнє ставлення?
— Майже на кожному кроці. Таких, як я, виховують ізольовано у спецшколах. Тому, коли потрапляємо у звичайне середовище, стаємо ізгоями. Мені трохи повезло — після третього класу батьки добилися, аби вчився у звичайній школі. Хоча завуч все одно мене відправляла додому — боялася, щоб не лякав нормальних дітей.
Після школи вступив до Донецького університету. Хотів стати журналістом. Писати не міг, усі лекції слухав. Викладачі постійно повторювали, що через ДЦП ніколи не стану гарним фахівцем. Намагався довести протилежне — ще студентом став редактором християнсько-молодіжної газети "Чайка". Видання виходило 10 років.
У Романа дзвонить телефон. Він вибачається. Каже, що на виклик приїхати не зможе.
— Клієнтам стараюся не відмовляти, — продовжує. — Раз-другий не поїдеш — перестануть дзвонити. Я й так заробляю як шахрай. Маю 15 років стажу водіння, а отримати ліцензію таксиста не можу, бо інвалід.
У Європі люди з моїм діагнозом працюють водіями, айтішниками, художниками, на державних посадах. А в нас люди без рук чи ніг змушені що два роки проходити комісію, аби отримати право на пенсію. Тут боюся витягти посвідчення інваліда в маршрутці, бо з ним все рівно ганяють. Ще й кричать услід: через таких, як ти, дармоїдів, у країні криза й дефолт.
У Донецьку зайшов до громадського туалету. При вході показав посвідчення. Не мав грошей біля себе. То мене за барки вивели, ще й накопали. А недавно в банку переоформлював пенсію. Там запитали, чого з батьками не прийшов, бо мені таких справ довіряти не можна.
Як ви опинилися у Львові?
— Ще в Макіївці при церкві багато їздив у паломницькі тури. Бував за кордоном, часто — у Львові. Це місто мені подобалося. У нас на кожному кроці казино, тут — церкви. Якби так було на Донбасі, не було би війни. У нас більше зла. Бо кругом культ грошей, немає культу людини.
Коли приїхав до Львова, півроку сидів без роботи. В центрі зайнятості нічого запропонувати не могли. Від безробіття просто дах їхав. Плакав щодня. Отці в монастирі пожаліли. Вирішили купити мені авто, щоб таксував. Жартували: "За 10 років маєш скласти собі на квартиру". Порахував, що треба 250 років відкладати.
Сумую за батьками, але повертатися не хочу. Тут менше дискримінації. Хоча тут я "москаль", а там був — "бандера", — сміється. — Крім того, там війна. А в ній сильно розчарувався.
Чому?
— Бо це війна грошей і домовленостей. А прості люди страждають. І з одної, і з другої сторони багато зрадників. Я бачив цю війну зблизька. Працював кілька місяців шофером, евакуйовував людей з окупованих територій. Із батьком їздили по черзі. В липні 2014 року при в'їзді до Шахтарська мене взяли бандити ДНР. До голови приставили автомат. У моїй машині були ікони. Подумали, що я баптист. Це для них страшне. "Баптисты — враги, они — агенты Америки".
Сіли за кермо мого авто. Мене посадили ззаду до пасажирів. Казали, завезуть в ОДА. Таких, як я, там убивають. Нас розігрували і лякали. Пасажири їм були потрібні як живий щит, аби проїхати через українські блокпости. Потім нас відпустили.
Після того їздив ще в Піски, Сніжне. Вивіз 75 людей. Вони лишали свої оселі, майно, нажите роками, й бігли в мою машину — наче це остання надія на порятунок.
Із Романом виходимо на вулицю. Він одразу звертає увагу на табло обмінника біля банку. Курс євро — 30,9 грн. Чоловік хапається за голову:
— О, Боже. Тепер відкладати на квартиру прийдеться 260 років.
"Ваш візок — це антисанітарія"
У Львові хворому на ДЦП відмовилися продати абонемент до спортивного клубу "Спорт-Лайф". 13 лютого про це написала в соцмережі знайома.
— Відвідувати басейн порадив лікар. Цей спортклуб поряд із моїм будинком. Та мені сказали: "Ваш вигляд відлякуватиме клієнтів, а візок — це антисанітарія", — розказує Остап.
Стадник двічі звертався до клубу по дозвіл плавати в басейні. Офіційного листа керівництву написала Сихівська райадміністрація. Відповіді не отримала. Після цього львів'яни вирішили бойкотувати заклад. Перед Остапом ніхто не вибачився.
3 
1
Коментарі