— Коли приїхала на роботу в Ізраїль, була в шоці. Ця країна з екрана телевізора здавалася багатою й успішною. Насправді красива лише столиця. Решта міст брудні, скрізь смердить сечею, усі зупинки завалені сміттям, — розповідає 42-річна Галина Плахута з Житомира, яка рік живе в ізраїльському місті Натанія.

— Роботу знайти не складно, але треба мати візу. Робочої тут майже не дають. Я оформилася по гуманітарній візі через знайомих. Торік давали статус біженця, але цього року його отримати неможливо. Українці знайшли новий спосіб: подають документи на статус біженця і через адвокатів затягують розгляд справи. Так у країні можна пробути до двох років.

В Ізраїлі лояльно ставляться до працівників. Я влаштувалася в приватну пекарню. Починала прибиральницею. Якщо добре працюєш, у кінці місяця кличуть на співбесіду. Питають, чи хочеш підвищення. Так із прибиральниці стала помічником кухаря, потім тістомісом, а зараз самостійно печу печиво. Зарплату підвищують щомісяця на півдолара. Починала з 4 доларів за годину, зараз ­отримую 10 доларів. На роботі шість днів на тиждень. Маю один вихідний у суботу. У цей день не працює нічого.

Живемо в хаті, яку винаймає господар. Там все дуже просто. Стіни побілені, а замість ліжок — дерев'яні піддони з матрацами. За житло щомісяця віддаємо по 100 доларів. У будинку майже всі українці. Працюють на будівництві, у ресторанах та пекарнях. Щотижня змінюється третина людей — одні їдуть, інші приїздять.

×