— Торік на початку грудня знайшли з дружиною недорогі авіабілети в Індію. Повернутися додому мали в березні 2020-го. Та через пандемію кордони закрили. Довелося провести там шість місяців, — каже будівельник 41-річний Олег САНДЕЦЬКИЙ із Дніпра. Через карантин із дружиною 51-річною Оксаною, пів року мусив бути в Індії.
— Коли кордони закрили, думали, що це тимчасово, — розповідає. — Грошей бракувало, тому оселилися на березі Гангу в наметі. На харчі майже не тратилися. Їли фрукти, які росли на деревах. Іноді варили рис. Учив англійську, болі в спині вилікував йогою і медитацією в ашрамі (індуїстські монастирі, де вивчають священні тексти, медитацію, мантри. — ГПУ) в Путтапарті. Жив і лікувався безкоштовно. Це в них поширено. Приїздять туди заради безплатної медицини й духовних практик. Зустрічав там багато росіян. У розмовах тем війни не підіймали. Політикою ні ми, ні вони не цікавимося. Шукаємо хороших людей, які розвиваються, прагнуть пізнати нове. Разом займалися духовними практиками, гуляли. Якось вони запросили позніматися в індійському фільмі. Були такі, які казали, що їм не подобається влада, але не можуть нічого змінити. Ображати через це — безглуздо.
В Індії мав телефонну картку місцевого оператора. Свою "Київстар", до якої прив'язаний мобільний банкінг, поклав у телефонний чохол. В якійсь маршрутці його забув. Шукали по всіх автобусах. Уже втратили надію. Коли поверталися до місця ночівлі, сіли в останню маршрутку. Дивлюся, на сидінні — моя картка. Чудо.
У Непалі стали свідками кремації. Здивувало, що люди усміхалися, танцювали. З похорону роблять святкове шоу. Радіють, коли людина переходить в інший світ.
У наметах біля річки Ганг Олег і Оксана жили два місяці.
— Красива природа, мало людей. Та через два місяці переселилися в ашрам. Там безкоштовно жили і харчувалися. А потім нам сказали забиратися. Позичили гроші. Купили за 600 доларів квитки. Десь у таку ж суму обійшлося пів року життя в Індії.
Олег Сандецький мандрує з 2014 року. Побував у 33 країнах.
— На подорожі практично не тратимось. Місця для ночівлі знаходимо через онлайн-сервіс "Каучсерфінг". Якщо не вдається, ночуємо в наметах чи у друзів. Бачимо людей в їхньому повсякденному житті. Ті, хто мандрує через турфірми, ніколи такого не відчують.
Якось автостопили в Туреччині. Зупинилася БМВ. Водій підвіз і купив квиток на маршрутку. В автобусі зустріли російськомовного турка, який вчився в Казахстані. Запросив у гості. Зупинилися в нього на кілька днів. Подібне часто буває. Водії запрошують у гості чи спимо в машинах далекобійників.
Під час мандрів по Латвії приймав коваль, який навчив робити підкову і цвяхи.
Водій в Азербайджані запросив на пікнік. Вибирали м'ясо для шашлика. Коли розходилися, сказав, що винні йому гроші. Дуже здивувало і розсмішило. Сказали, що не маємо. Махнув рукою.
Одного разу хотіли ставити намет у поселенні біля Стамбула. Вийшов сторож із ножем. Англійською не говорив, а ми турецької не знаємо. Показав, що хоче спиртного. Жестами відповіли, що не маємо. Дав знати, щоб забиралися.
В Узбекистані вирішили переночувати в наметі біля приміського санаторію. Підійшла охорона, причепилися за реєстрацію. Міліція забрала у відділок. Реєстрація у цій країні потрібна після трьох днів перебування. Ми мали в запасі ще один. Запропонували дешевше зробити. Відповіли, що немає грошей. Через пів години вийшов офіцер і віддав паспорти. Спитали: "Де маємо серед ночі в місті спати?" Він подзвонив батькам, спитав, чи можна на ніч привести гостей. Нас нагодували і поклали спати. Наступного дня дали грошей на маршрутку.
2 
1
Коментарі
1