— Мої прадіди родом із Буковини, Галичини та Поділля. Молодими переїхали в Канаду. Батьки народилися за кордоном, розмовляють англійською, — розповідає 25-річний Крейтон Гарсон із міста Сільван Лейк канадської провінції Альберта. Приїхав працювати у Вінницю.
— У 13 років почав опановувати українську. Бабуся навчила кільком важливим словам і фразам — "як ся маєш", " що ти хочеш", "гроші", мову пам'ятала з дитинства. Потім почав вивчати українську мову сам, як хоббі.
Уперше в Україну приїхав у 18 років разом із батьками, якраз після випускного. У Канаді на повноліття щось дарують. Наприклад, автомобіль чи гроші. Я запропонував мамі з татом поїхати в тур на річку Дніпро. Ідея сподобалася. Ми часто мандруємо. Уже подорожували Мексикою, США, Канадою.
Після того візиту почав шукати спосіб повернутися сюди. Знайшов через інтернет друзів у Вінниці. В Україну вдалося потрапити після закінчення коледжу, де здобув диплом бакалавра з психології. Розумів, що потрібно навчатися далі. Але спочатку захотілося пожити й попрацювати на батьківщині предків. Вирішив викладати англійську. Як волонтер та носій мови поїхав у Карпати з табором від вінницької школи вивчення іноземних мов.
Щоб зробити дозвіл на роботу в Україні, пройшов бюрократичне пекло. Мав надати п'ять документів: переклад паспорта, копію диплома, фотокартки, довідку про несудимість та медичну. Найважче було дістати останню.
У Канаді все просто — пішов до лікаря й він усе написав. Тут дали бланк із переліком аналізів та лікарів. Лікар на рентгені дуже здивувався, що я ніколи раніше не робив знімків. Удома для цього немає потреби. Не настільки поширені СНІД і туберкульоз.
Також була потрібна довідка від інфекціоніста. Лікарка попередила, що не може написати, ніби взагалі не маю інфекцій. Але довідку дала, бо канадці — чисті люди. Через шість місяців зателефонували й сказали, що є проблема. Інфекціоністка написала все російською, а потрібно було українською. Робив довідку повторно.
Потім повертався в Канаду, щоб оформити робочу візу. Бо в Україні перебував як турист. Цього року, щоб продовжити працювати, збирав усі документи знову. Витратив три місяці.
Спочатку завдяки українським традиціям, які залишилися в нашій сім'ї, усе здавалося знайомим. Різницю між країнами почав помічати згодом. У першу чергу відсутність звичних зручностей. Наприклад, автомобіля. Почав цінувати те, що гаряча вода є завжди. Звикав до таких речей, як туалетний папір. Тут це буквально папір, у Канаді — м'які серветки.
В Україні тісно, немає великих доріг і простору. Усе компактно. Мало місця в магазинах, ресторанах. Постійно об щось вдаряюся. Навіть посуд, на якому приносять багато їжі, зазвичай маленький.
Також в українців майже немає терпіння, вони скрізь хочуть бути першими. Коли стою в черзі в магазині, завжди тримаю дистанцію з тим, хто попереду. Звик, що має бути персональний простір. Люди позаду це помічають і намагаються втиснутися переді мною. Або коли переходимо пішохідний перехід, усі стоять майже на дорозі.
Коли вперше приїхав в Україну, патріотів зустрічав мало. Люди просто жили. Були не за батьківщину, не за Росію, а за життя. Дивувався, бо українська діаспора в Канаді на той час набагато більше виражала любов до України. Лише після Майдану все стало змінюватися. Більшість почали розмовляти українською, принаймні суржиком. Замислилися, що для них значить Україна. Зараз це схоже до того, що бачу серед діаспори.
В Україні проблеми всюди. Це через відсутність лідера в країні. Був рух — Євромайдан. Але не було людини, яка б його очолила і всі за нею пішли. Ті, хто зараз при владі, — як нові шпалери. Із їхньою появою нічого суттєвого не змінилося.
У нас у Канаді всі спостерігають за ситуацією в країні. Знають, що завтра не будуть голодними. В Україні потрібно багато працювати, щоб вижити. Якби канадець витрачав на роботу стільки часу, як українець, був би багатієм. В українців не вистачає часу на саморозвиток. Без цього вони не можуть думати, як змінити щось на краще. Постійно зайняті питанням, де знайти кошти на хліб. Пересічний канадець почувається добре. Пересічний українець — сумний, втомлений. Так і вся країна.
32 тис. гривень — мінімальна зарплата, яку роботодавці повинні виплачувати працевлаштованим в Україні іноземцям. Дозвіл на роботу видають у службі зайнятості терміном від одного до трьох років. Він дає право отримати посвідчення на тимчасове проживання, яке діятиме на час трудового договору.
4 
35413
Коментарі