67-річний Володимир Корнієвич, 45 років працює їздовим у селі Папужинці Тальнівського району Черкаської області. Об'їжджає найноровливіших коней.
— 1966 року пішов їздовим у папужинський колгосп. Любив коней, бо батько й дядько були кучерами. Дядько голову колгоспу возив. Тоді лише на фермі працювали 50 пар коней. Городи орали тільки кіньми. Дехто вірив, що солярка з трактора зіпсує землю.
У кімнаті горить імпортний газовий котел. Запальник гасне. Володимир Петрович гукає жінку. Вона не чує, бо пішла годувати гусей. Господар чиркає сірником, підпалює газ.
— Поблизу мого рідного села Пилипівка Перша Чуднівського району на Житомирщині стояла воїнська частина. Там служив Микола Клейман із Папужинців, одружився з моєю сестрою Олею. Потім до них у гості поїхала ще одна сестра — Тоня. Вона теж вийшла заміж за папужинського хлопця Івана Довжука. Я відслужив в армії і поїхав до сестер на Черкащину. Знайшов собі там на п'ять років молодшу жінку Ніну.
Зяті отримали паспорти й повивчалися на трактористів, а я так і залишився їздовим. За об'їжджену пару колгосп платив 100 рублів, це великі гроші були. Інколи цілий місяць об'їжджав. Пару разів мене просто з возом перекидали. Бувало, візьму миршавеньке лоша, а воно вимахає величезним конем. Конюхи дивувалися: "Що ти їм поробив?". Коню багато не треба — 3 кілограми вівса, трохи бурячку. Недалеко від кроля утік, — сміється.
— Якось поїхали з Папужинець забирати необ'їждженого жеребця. Змій був, удвох його вдержати не могли. Місцеві конюхи боялися до нього підійти. Я постояв, поговорив із ним по-кінському, а потім сів верхи й без сідла прискакав у Папужинці. Два місяці його об'їжджав, назвав Сірим. Силу мав — страшенну. Як ото корова здохне, то він сам її витягував. Ніхто не вірив. Він служив мені 25 років, — коні, буває, до 30 років живуть.
Якось у селі завелися конокради, різали в посадках наших коней на ковбасу. Увечері я прип'яв Сірого й Зайця у стайню, зранку мав їхати у млин. Приходжу, а їх украли з конов'яззю. Я підняв усе село, по сліду зі мною 12 чоловік пішло. Слід був добрий, бо мої коні на всі чотири ноги були ковані. Пройшли півдороги до Паланки — бачимо, ідуть мої коні. З усіх покрадених у колгоспі тільки мої вирвалися й утекли.
У дворі біля сараю дві стайні. Із однієї господар виводить сірого в яблуках високого коня. В іншій стайні ірже гнідий, грива в нього обрізана.
— Я трійкою виїздити любив. Запряжу, бувало, у сані-козирочки Сірого — корінним, а Зайця й Бобу — по боках, і за 18 кілометрів у Тальне їду. Зараз у Папужинцях лишився один кінь на свинофермі. У селі в людей ще п'ять, з них двоє — мої. Цього в яблуках я теж Сірим назвав. Старого Сірого вже давно нема, здали на м'ясо. Досі сльози на очі накочуються, коли про нього згадую.
Корнієвич має синів Миколу, 44 роки, і Олександра, 42 роки.
— Микола — шофер, а Сашко — тракторист. Коней теж люблять, але мого фанатизму в них немає.
3 
1
Коментарі
1