54-річна Лариса Кукліна четвертий рік живе у Львові, у хоспісі. Це лікарня, де доживають віку невиліковно хворі. У хоспісі люди вмирають швидко, а Лариса — довгожителька.
Воріт до лікарні не зачиняють. Родичі можуть відвідувати хворих, коли хочуть. Але у коридорах пусто і зимно.
— Ну, що там, надворі, — холодно вже? — Лариса відкладає газету, яку читала. Лежить у картатій байковій сорочці поверх нічної, у палаті N1. Натягує на себе ковдру, знімає окуляри, кладе на тумбочку. Там ще одна пара.
— Одні для читання, в інших дивлюсь серіали. Раніше розгадувала кросворди, навіть значок мені прислали — "Майстер із кросвордового спорту". А тепер Біблію читаю.
На табуретці — маленький чорно-білий телевізор "Електроніка". На підвіконні — доглянуті вазони. У палаті лежать ще двоє жінок: 88-річна Єва Завадська та 72-річна Галина Шнайдер. Обидві не встають.
— Тільки прокинулась, попила чаю, з"їла пряник і вже перша година, — каже Лариса.
Годинник на підвіконні відбиває секунди. Лариса витирає сльози паперовою серветкою.
— Про хворобу дізналася шість років тому. Я працювала в лікарні швидкої допомоги. Пішла в поліклініку, сказали — рак. Я почала варити макову соломку. Наркомани її колють, а я розбавляла узвар водою і пила. Відпускало. Прийшли раз міліціонери робити обшук. Знайшли пакет у мене в шафі. Місяць я провела в лікарні у СІЗО. А тоді попала під амністію як невиліковно хвора.
30 штук памперсів коштує 67 гривень
Ларисині сусідки поснули.
Родичі до вас приходять?
— Донька Іринка забігає часом. Їй — 17, учиться у ліцеї на бухгалтера і заочно в Інституті менеджменту і туризму. Хоче бути економістом. Як мене поклали сюди, її взяла Марійка, хресна мати. Дітей у неї з чоловіком немає, Бог не дав. Ірині там зле, але що я можу зробити, — Лариса стримується, аби не заплакати. — Кума не пускає доньку до мене. Іра таємно сюди приходить.
А чоловік?
— У мене їх троє було, — блискає очима Кукліна. — Перший помер, з другим розлучилась, коли ще Іри не було. А з третім, Володею, жили непогано, але пив. Коли захворіла, розвелися.
Медсестра у гумових рукавичках несе обід для бабці Єви: борщ і картопляне пюре з буряковим салатом. Іншу сусідку годуватимуть пізніше.
— Щось м"ясне є? — питає Лариса.
Сестра хитає головою.
— Тоді чаю налийте, — ставить на тумбочку горня. — Я бульби, каші не їм, хліба теж. Приписали колоти ліки на гормонах, то мене як рознесло. Тому їм м"ясне. Сама купую ковбаску, маю ще шматок на завтра, — поправляє одноразову пелюшку під собою. — Але скільки можна купити на 344 гривні пенсії. Памперси мені треба міняти 3–4 рази на день. 30 штук коштує 67 гривень. А ще ж треба доньці грошей дати.
У палату зазирає чорнява дівчина.
— О, це моя Іринка, — усміхається Лариса. — Дякую, що вислухали мене.
На сходах зустрічаю 49-річного Романа Крупника, заступника головного лікаря:
— Лариса дуже контактна, — каже він. — Мало хто живе чотири роки з раком IV ступеню, вважай — діркою в організмі. Підтримуємо її тричі на день наркотичними знеболювальними. Це така хвороба, що кожен день може стати останнім.
1952, 21 березня — народилася в місті Йошкар-Ола в республіці Марій-Ел, Росія
1958 — сім"я переїхала до Львова
1965 — померла мати Валентина Петрівна
1969 — медсестра на швидкій допомозі
1981 — одружилася з Володимиром
1989 — після третьої вагітності народила доньку Ірину, дві перші були позаматкові
2000 — дізналася, що в неї рак
2003 — за зберігання наркотиків потрапила в СІЗО, звідти — у четверту Львівську міську лікарню, потім — у хоспіс
1 
1
Коментарі