55-річний Володимир Новошицький п"ять разів сидів у тюрмі. Загалом за ґратами провів 20 років. Востаннє звільнився 1989-го.
До кіровоградського заміського кафе Володимир Новошицький приносить букет хризантем.
Знімає з вух навушники від телефону й замовляє пиво з кальмарами та півпляшки вина. На його повіках синє татуювання: "Не буди". Каже, знайомі називають його "Вова не буди".
— Я народився в Донецьку. До школи ходив погано. 11 класів закінчив уже в лагері. Зараз у господаря роблю бетон: сторожую й живу на базі, — розповідає чоловік. — Перший раз сів за драку. З дівчьонкою хотів зустрічаться. Але з хлопцями з її села получилася бойня. Доти я жив з бабусею. Вона отримувала 12 рублів пенсії. Мати отруїлася оцтовою есенцією. А батя...— замовкає, — і на цеп мене саджав, і вішав.
Каже, вперше сидів у Таганчі, що в Каневському районі Черкаської області. Після звільнення залишився там жити.
— Працювати при тюрмі?
— Що, я на мусора схожий? — сміється. — На малолєтці закінчив курси. Дали корочку, що я — слюсар металозбірних робіт. Та якщо мене почнуть катувати, як Зою Космодем"янську, — не згадаю, чого мене там навчили.
Удруге Володимир потрапив за ґрати знову за бійку.
— Поїхав у Дніпрорудний Запорізької області. Зіграв там із одним донецьким, Джоні, в карти. Програв 28 рублів, а віддавати нічим. Перед цим хлопці замовили мені костюм-трійку. Джоні каже: "Давай костюма. Отримаєш зарплату — назад забереш". Я акуратно повісив костюм на вішалочку й віддав разом із туфлями. Через два дні йду забирати, а Джоні каже: "Я його продав".
Володимир розмовляє російською. Іноді вживає матюки, одразу вибачається.
— Увечері йдемо з пацанами, — продовжує він. — Біля автобусної зупинки стоїть Джоні в моїх туфлях і костюмі. Я дістаю 28 карбованців. Зайшли за зупинку, він як махне стилетом — і зачепив на мені піджак. Наказати ж його треба. Кинув його на штахети, і мошонку пробило. Наступного дня прибігають пацани: "Дядя Володя, вас міліція шукає".
Утретє Володимир Новошицький сів за побиття міліціонера.
— Поїхав до Тольятті. У селі, де Стєнька Разін човни перетягував — Яблуньовка, здається, зустрів приятеля Льоху. Безтолковий він. Мені на таких щастить. Узяли пляшку вина й пішли в клуб. Стоять двоє дівчат. Обидві в трусняках по коліна. Нижньої білизни тоді ще не було. Кажу їм: дівчатка, будете в нас жить, нам прати, а ми вам по десятці платитимемо. Якийсь мужик це чує. А то був чоловік однієї з них, старший лейтенант. На мені — зелена нейлонова сорочка, рукава підкачані, годинник "Луч". Він схватив мене за рукав. І відірвав його, — каже сумно. — Я його тричі бив. Він тричі падав. Кинулися за мною дружинники. Лупили мене за мента добряче. Після того пацани два тижні годували — не міг руки підняти. Дали мені 4 года, а Льохі — год. Через два роки той міліціонер умер. Мені додали ще півроку.
Мати отруїлась оцтовою есенцією. А батя й на цеп мене саджав, і вішав
Розповідає, що двічі тікав із тюрми.
— Раз замполіту, він якийсь нанаєць був, сказав, що таких, як він, Петро Перший на гончих міняв. Він загадав іти в ізолятор. А мені 15 днів до волі залишилося. Волосся хоча б таке відросло, — крутить короткого чуба. — А то побриють, вийду лисий. Я вдів валянки, схопив ножа й попер у тайгу. Воно травень, але снігу багато, провалюється. Увечері мене наздогнали й повернули.
Запитую, чи має ще наколки, крім "Не буди"?
— У мене зірки наколені на плечах. Означає, що я ніколи не одягну погони. Тут був колись Ленін, — показує на серце. — Тільки той, хто колов, зробив із нього єврея. І ще є дівчина, яку я з дитинства любив.
Прикурює цигарку "Прима". Розповідає, що має брата в Донецьку.
— Кажуть, у нього є своя адвокатська контора. Але ми не спілкуємося. Моя дружина Ларіска вмерла два роки тому, горілкою отруїлася. Синові нашому — 18-й год. Теж Володька звать. Считається, що вчиться в училищі. Купив йому телефон, а він в дракі розбив. Такий же, як і я.
З Ларіскою ми прожили п"ять місяців, якщо порахувати дні за всі роки, — розповідає чоловік. — Як тільки получка, гроші забирає й через два дні виганяє. А познайомилися на тюрмі. Вона вже двічі відсиділа. За цим разом папу обікрала свого, п"ять років їй дали. То ж вона на нижньому поверсі, я — на верхньому. Гарна була. Ідеш із прогулянки, підбіжиш: "Привіт, Ліса", — і все. Я ніколи віршів не складав, а то поеми почав писати.
Лариса звільнилася раніше, 1989-го. Володимир приїхав до неї в Кіровоград. Одружилися.
— Я псіхонув на весіллі, не захотів їй руку цілувати. Може, через це й життя в нас не склалося, — прикурює Володимир. – Я віддав усі гроші на весілля — 500 рублів — Ларисці. Кинулися платити за фотки в ательє, а вона: "Грошей немає". Я й не поцілував руку. Сиджу на весіллі, чогось мені так себе шкода, сльозу пускаю. Знайома Надька мене заспокоює. Я беру, значить, і цілую руку їй, а Лариска бачить це.
Скаржиться, що колишня жінка була нечиста на руку.
— Вона у кумів моїх одяг покрала. Заходжу, а вона картоплю чистить. Кажу: "Як ти могла вкрасти?". І йду, щоб лягти спати біля сина. Вона мене наздоганяє — і хлоп по спині. Мацаю, а там ручка з ножа. Всадила в печінку. Кличе сусідів: "Визивайте міліцію, я Вову вбила". Приїхали мусора, а я дірку ваткою затулив. Кажу їм: "Хотів я її вдарить, да промахнувся. Вона чистила картоплю, я на ніж напоровся". Дурна якась, в тюрму захотіла! А хто буде пелюшки прати?
Розповідає, що торік жив на квартирі в однієї жіночки.
— Приніс раз печінку, а вона мерзлий шматок на сковорідку кинула. Пельмені варила в каструлі, в якій собачці їсти готувала, не мила її. Через два місяці я пішов. Я чистоту люблю.
До Володимира на руки стрибає кицька, тичеться носом у миску. Він жене її. Каже, що поміняв чимало робіт за останні 18 років.
— Три роки сторожував в одного фермера. А в нього сусід — дід старий. Я постійно його розводив. Він піймав пацюка, хвалиться, що викинув у туалет. Я йому кажу: "Витягайте швидше, за крисячу шкуру 20 гривень платять". Він ловить ще одного щура. Зве мене: "Вова, іди знімать шкуру". Кажу: ваша криса, ви й знімайте.
5 
35413
Коментарі