Вінок із гусячого пір'я Ольга Троян робила місяць

2

Фото: ФОТО наданЕ Ольгою Троян

— Через теперішні події в людей збільшився потяг до українського. Старовинні головні убори замовляють не лише учасники фольклорних колективів, а й дівчата для красування. До кінця вересня маю виконати 50 замовлень, — каже вокалістка київського етно-рок-гурту "ДримбаДаДзиґа" 25-річна Ольга Троян. Робить вінки на замовлення.

Зустрічаємося в галереї столичного музею Івана Гончара.

— Перший віночок зробила три роки тому, — каже. — Тоді разом із фольклорним гуртом музею виступала на весіллях. Якось поїхали до замовниці уточнювати репертуар. Наречена пожалілася, що в неї досі немає вінка. Спитала, чи може хтось із нас його зробити. Мені порадили спробувати. Я тоді виготовляла намиста.

Робила той вінок тиждень із штучних квітів. І тиждень шукала їх по магазинах. Наречена довго дякувала.

Ольга виходить на вулицю. Фотографується з чотирма дівчатами, які одягли її вінки. Вона — найвища серед них. На початку травня отримала замовлення від дизайнерки Зінаїди Ліхачової, дружини екс-голови адміністрації президента Сергія Льовочкіна. Для нової колекції та попросила гуцульський вінок із пір'я.

— Вінків із пір'я не збереглося. Лише в музеї Івана Гончара є один. Його зробила майстриня Параска Кушляк із села Великий Ключів на Івано-Франківщині. Шукала, щоб розпитати технологію, та виявилося — вона померла. Вивчила зроблений нею вінок, передивилася статті та фотографії в інтернеті. Це нічого не дало. Вінок мені здавався неперевершеним. Не думала, що зможу зробити щось подібне.

Для таких вінків беруть пір'я із гусячої грудки. Підходить лише таке, що має специфічний вигин і розмір. Воно повинно бути чисто-білим. Якщо у вінок попаде хоча б одна темна пір'їна, у майбутньому наречену спіткає горе.

Я мала трохи такого пір'я, але його на вінок не вистачало. Поїхала в село до тітки. Вона тримала гусей, пір'я збирала в мішки. Я забрала ті мішки додому, перебрала. Це був жах: уся квартира була біла, пір'я літало скрізь. Перебирала три дні в респіраторі, бо залазило в ніс і рот. Потім ще тиждень прибирала квартиру.

Над вінком Ольга працювала майже місяць.

— Спочатку із трьох пір'їнок робила пучечок. Їх складала в букетики — виходила квітка. Із них формувала суцвіття і кріпила на каркас з дроту в два ряди. За цей час взагалі не спала. Робота так захопила, що відірватися не могла. Чоловік у мене прекрасний, підтримував. Варив їсти, прибирав. Пір'я так і не вистачило. Тому ближче до вух суцвіття зробила меншими. Вінок мав би розширюватися до нижньої частини, а в мене вийшло навпаки.

Такий вінок кріпили за допомогою другого, який заплітали на голові. Одягання тривало близько двох годин. Щоб спростити його, замість стрічок я зробила шапочку. Прикрасила її драшпанами — квітками з фольги.

Ціни на вінки починаються від 600 гривень.

— Коли приходять і замовляють, зразу ціну назвати не можу. Вона залежить від складності та матеріалів. Прошу кілька днів, аби все підрахувати. Три місяці тому продала великий вінок із балабонів за 3,5 тисячі гривень. Друзям такі продаю по півтори тисячі.

Ольга народилася в селі Дем'янівка Першотравневого району Донеччини. Закінчила біологічний факультет київського університету. За спеціальністю не працювала.

— Під час навчання потрапила у фольклорний гурт. ­Згодом запросили співати у ­"ДримбаДаДзиґу". Постійно їздимо на гастролі. Вінки доводиться робити під час переїздів та перельотів. Хлопці з гурту сміються: "Ми гуляємо, а вона — працює". Втрачений у дорозі час для мене — катастрофа. У потягах, метро і маршрутках роблю квіти для вінків.

Якось їхала в метро, крутила палички для квітів. До мене підсіла дівчина, почала розпитувати, що роблю. За місяць передзвонила і замовила вінок на весілля.

А колись у поїзді навпроти сидів дідусь. Довго дивився, а тоді вдягнув окуляри, присунувся ближче. Коли розказала, чим займаюся, сказав: "Якщо такі молоді дівчата українські звичаї пам'ятають, то в нашої країни ще є майбутнє".

Замовлень маю багато. Часто доводиться працювати ночами. Чоловік сміється: "Треба кількох китайців найняти. З ними і тобі роботи не залишиться".

Весільний рушник вишивала в тамбурі

Ольга Троян на власне весілля робила вінок сама.

— Квіти робила із декоклею, баламбони — із вовняних ниток, а восковиці, білі краплинки у вінку, — із воску, — розповідає. — Вийшов низеньким, бо високі вінки мені не пасують. Мав червоні, бордові і рожеві кольори. Але не яскраві, а приглушені. Терпіти не можу строкатих барв — вони не є природними.

Весілля мала в народному стилі. Сорочку за­мовила у вишивальниць. Орнамент сама пі­дібрала із зразків колекції музею Гончара. Там же знайшла і зразок вишивки для ве­сільного рушника. Два місяці вишивала його на домотканому полотні своєї прабабці. Так, щоб удома ніхто не бачив. Коли їхала в потязі — то в тамбурі. Як хто заходив, прикривала тканиною. Сорочку виши­валь­ниці дошивали зранку в день весілля. Всю ніч і ранок працювали у вісім рук. Чо­ловік казав, що у світі ще не було такої гар­ної нареченої. Вінок сховала за образа­ми і нікому не показую — щоб не зурочили.

×