"Со звездами начала фотографироваться три года назад, — розповідає Галина Головко, 52 роки. — У меня уже фотографий 300".
Сім років тому Галина з чоловіком Василем переїхали до Києва з шахтарського містечка Привілля на Луганщині.
Першою, з ким сфотографувалася, була співачка Ірина Білик.
— Вона була Снігуронькою на новорічному концерті, — Галина дістає із серванта два товстих фотоальбоми.
Показує два знімки з Юрієм Рибчинським. На одній поет обнімає її, на другій цілує Галину в губи.
— Сам запропонував, — хвалить жінка. — Попросила Романа Віктюка, щоб теж обійняв мене, а він мені: "Ти що, дурна?" Тоді я сама його обняла.
Єдина, хто відмовляється від фото, — продовжує, — Надія Бабкіна. Питає: ""Это ж как? А потом вы всем своим знакомым будете хвастаться?".
Зізнається, що довго намагалася сфотографуватися з Авраамом Руссо.
— Прорвалася на третій раз. Він схожий на мого кума, а дружина Яна Табачника, Тетяна Нєдєльськая, — на мою куму.
Довго милується фотографією з батьками актора Дмитра Лаленкова, який грає у серіалі "Леся+Рома".
— Ми з його батьками разом у Привіллі жили. Валерій, тато Дмитра, працював у симфонічному оркестрі. Сім років учив мого сина музиці, а мене — співати.
Син Галини Дмитро два роки був на заробітках у Греції. Жінка кілька місяців ходила на зйомки програми "Караоке на майдані", щоб він міг побачити її по телевізору.
— Місце треба займати о шостій ранку, — ділиться вона. — І стояти, доки не знімуть чотири програми. Я пролізла в перший ряд уже під кінець зйомок. Махала руками в усі камери. Салоніки тепер знають мене в обличчя. А чоловік плюнув і пішов додому. Сказав, що спина болить.
До кімнати заходить чоловік Галини Василь. Вони знімають двокімнатну квартиру на Борщагівці. Платять $400 за місяць. Цікавлюся, як вони познайомилися.
— У лікарні, — відповідають разом.
Три гривні віддавала за койку
— Я в 17 років на мотоциклі потрапив у аварію, — розповідає Василь. — А вона якраз після медучилища відробляла практику в Троїцьку. Струнка така була, та й усе інше при ній.
Галина піднімає в чоловіка праву холошу. На його нозі — великий шрам.
— Привезли з відкритим переломом, ступня трималася на одній шкірі. Дев"ять місяців його виходжували.
— Галя двічі мене врятувала, — каже той. — Хотіли вже пересаджувати шкіру, а Галя якісь ліки мені вливала в рану. Із рани вийшла нитка, якою зшивають судини. А якось медсестра поставила крапельницю, але переплутала резус, а сама пішла на обід. Галя заскочила до мене, а я вже — готовий.
— Дихав важко, ніби через вату, — згадує жінка. — Дивлюсь, а очі в нього надулися, як кульки. Якби прийшла на п"ять хвилин пізніше, — усе.
Каже, тоді Василь пообіцяв, що забере її додому і вони будуть жити разом.
Жінка підігріває смажену картоплю. Швидко нарізає ковбасу, сир, миє огірки та редиску. На плиті у великій каструлі вариться борщ.
— Чоловік борщу наварив. На заробітках у Москві всі навчилися готувати.
Галина швидко кришить салат і розповідає, що родом вони — з Донбасу. Чоловік працював прохідником на шахті, а вона — медсестрою в хірургічному відділенні.
— Якось привезли підривника, — розказує вона. — У нього в руках розірвалася вибухівка. Відірвало кисті рук, обличчя навиворіт — ані очей, ані носа, ні рота. Зате шахтарі були багатими людьми, заробляли по 300 карбованців. Дружини їхні не працювали.
Каже, в 90-х почали виплачувати лише частину грошей:
— Ходили на терикони, збирали вугілля відрами. Шукали брухт. Люди за гвинтик сварилися. Тоді чоловік подався на Чукотку, на золоті копальні. За півтора року повернувся — один із наших там загинув, тіло привезли.
Після цього Головки подалися до Москви.
— На Черкизівському ринку китаєць Любо взяв мене торгувати кросівками, — розповідає Галина. — Холодно було, взимку рятувалася парафіновими устілками. Вариш їх хвилин 15 у воді, потім кладеш у чоботи. Пекли в ноги, аж пританцьовувала. Але носа таки собі відморозила.
Каже, в Москві кілька разів забирали до міліції.
— Посадили в "бобік", відвезли в обєзьяннік. Багато грошей з собою не носили, бо в міліції відберуть усе. Наші дівчата ловили на вулиці собак, котів. Собаку — на мотузок, кота на шию — ніби москвичка вийшла на прогулянку.
У Росії подружжя Головків відзначило срібне весілля.
— Крім нас, у двокімнатній квартирі тулилися ще 16 заробітчан, — веде далі Галина. — Столів не було, тому зсунули ліжка в ряд. А на бильця поклали дошки.
Додає, що великих грошей у Росії не заробили. Додому повернулися влітку 1999-го. Відгуляли на весіллі сина. І вирішили спробувати щастя в Києві.
— Я працювала в овочевому магазині. За день отримувала 10 гривень, — згадує жінка. — Три гривні віддавала за койку. Як згадаю ті солоні помідори... — тре жінка шершаві руки. — Рік звикала до Києва. Говір — український, а в нас у Східній Україні — суржик: говоримо, як хто хоче. Довго вчилася вимовляти "Контрактова площа".
Зараз подружжя заробляє, ремонтуючи квартири киянам. Галина ще підробляє масажем.
У неї дзвонить телефон.
— Билетов нет, едем завтра, — каже вона в слухавку. — Збираємося в Привілля, — пояснює мені. — Там двоповерховий цегляний будинок залишився. Продавати не хочу. Його у 80 років мій батько побудував.
1954, 28 квітня — Галина Головацька народилася в містечку Ірміно Стахановського району на Луганщині
1972 — закінчила медучилище, працювала медсестрою в хірургії
1973 — одружилася з Василем, переїхала в містечко Привілля
1974 — народився син Сергій; за шість років — Дмитро
1994 — в Москві працювала на ринку продавцем, на будівництві
1999 — торгує в Києві на ринку, робить ремонти
2004 — захопилася фотографуванням із зірками
7 
1
Коментарі