Ексклюзиви
Пʼятниця, 11 квітня 2014 07:10

"Відвернулися майже всі. Крили матами, з транспорту виганяли"

Автор: ФОТО: Ірина ПАТЛАТЮК
  Лариса Мамчур: ”Для нас це було випробування. Для себе і українського народу ми цю війну виграли. Силою духу, без зброї. Кожен, хто приїхав сюди, може себе поважати”
Лариса Мамчур: ”Для нас це було випробування. Для себе і українського народу ми цю війну виграли. Силою духу, без зброї. Кожен, хто приїхав сюди, може себе поважати”

— Сюда столько журналистов приходит, что записываться надо, — усміхається черговий у санаторії "Перемога" в Миколаєві. Тут розмістили близько 50 родин військових 204-ї бригади тактичної авіації з кримського Бельбеку. З третього поверху спускається 43-річна Лариса Мамчур, дружина командира бригади Юлія Мамчура. На ній блакитна спортивка і чорні штани. Волосся акуратно зачесане. Пропонує розмовляти у холі.

Під час захоплення військової частини російськими окупантами Лариса була поруч із чоловіком. Коли його викрали 22 березня, відмовилася виїжджати на материкову Україну. Після звільнення Юлія разом організовували виведення полку з Криму.

— За останній місяць стільки всього було, що хочеться кудись утекти хоча б на три дні і вимкнути мобільний, — каже Лариса Іванівна.

Чути, як раз по раз вібрує телефон. Дзвінки відхиляє.

— Найважливіше питання зараз — де ми будемо. Залишаємося у Миколаєві чи нас переводять, — говорить українською, іноді переходить на російську. — Близько 100 наших військових розмістили у казармі. Там були голі стіни — ні чайника, ні подушок. Облаштуватися допомагають місцеві.

— Можно с вами сфотографироваться? — питає жінка років 40. З чоловіком привезли речі для військових. Лариса погоджується.

— У нас заблоковані кримські картки — і зарплатні, і допомога на дітей. Тому ділимося всім. У кого лучшая кофта, у кого круче машина і квартира, відійшло.

З вами пішли лише офіцери?

— І контрактники теж. Вони місцеві, тому на них не розраховували. А вони виявилися дуже відважні. Лізли під кулі, захищали офіцерів. Таких у нас чоловік 25.

Чому вони не перейшли на бік Росії?

— Люди підходили до Юлія Валерійовича і питали: за що стоїмо, нас усі кинули. Він відповідав: "Ви присягу кому давали? Народу України. От і стоїмо за народ". І весь полк прийняв цю точку зору. Коли тут, у Миколаєві, військові відчувають підтримку, починають розуміти, що стояли там не даремно.

Ви говорили "ми дали присягу". Вважаєте, що теж присягали?

— Офіцери пішли на аеродром з голими руками проти спецназу. Там стояли російські підрозділи, які пройшли по три війни у Чечні. Дехто возмущався, що Юлій повів людей і вони могли загинути. Але ж ви військові. Служба передбачає, що можете померти під час конфлікту. Юлій казав: "Лариса, я пушечне м'ясо". Першими летять самольоти. І жінки офіцерів мають бути готові до цього. За Юлієм пішли, бо йому повірили. Під час штурму люди закривали його собою від снайперів. Таких мало.

Чоловік завжди такий ризиковий?

— Знала, що може піти перший. Мене це не здивувало. Він не міг сидіти у штабі. Льотчики кожен день ходять на роботу і не знають, чи повернуться. А в житті він спокійний, але міцний. Якщо вирішив — так і буде.

Коли його забрали в полон, я казала, що дарма. Його навіть мертвим не перетягли б на російський бік. Люди чекали командира. Ніхто не пішов би з Криму, поки він був у полоні. Весь полк рівнявся на нього. Чоловік виходив сумний — всі говорили: щось трапилося. Коли він спокійний і усміхається, люди тримаються та стоять. Тільки я знала, що він відчував насправді.

У Криму була війна — інформаційна, мовна, війна інтересів, за Батьківщину? Чим вона стала для вас?

— Для нас це було випробування. Для себе й українського народу ми цю війну виграли. Силою духу, без зброї. Кожен, хто приїхав сюди, може себе поважати. Ми не очікували, що зможемо так підняти патріотизм. Як виявилося потім, цього дуже не вистачало. Приїжджали ізраїльські кореспонденти. Кажуть: ви змінили нас. Ми перестали дивитися на матеріальні блага як на цінності. Це не випадок, це історія.

Що було найстрашніше?

— Перші три дні. Незрозуміла ситуація, ніхто у світі про це не знав, журналістів росіяни не пускали. Ми у вакуумі. Що відбувається? Чому в себе вдома прокинулися ворогами? Дітей відправили, а жінки лишилися. Сказали, якщо помирати, то разом з чоловіками. На четвертий день жінки у гуртожитку наплакалися і ввечері вийшли до воріт військової частини. Поставили палатку та чергували. Штурму ждали кожні півгодини.

Вночі приїхали чеченські підрозділи, журналіст сказав: їм усе одно по кому стріляти. Ми стоїмо і тримаємося за руки з дівчатами. Страшно. До останнього не знали, як воно закінчиться.

Є люди, в яких ви розчарувалися?

— Сусіди, куми, друзі, колеги по роботі, рідні люди, які стояли з другого боку паркана і кричали росіянам: взривайте їх, ставте розтяжки, кидайте гранати! Відвернулися майже всі. Називали фашистами, бандерівцями, крили матами. У нас чоловік 40 — корінні росіяни. Всім пропонували зарплати у 30 тисяч гривень, підвищення по службі і квартири. А вони відмовилися. Їх батьки проклинають. То що казати про друзів.

Що змінилося у житті вашої родини?

— Люди на вулиці Юлія впізнають, просять сфотографуватися.

Це складно — слідувати скрізь за чоловіком?

— Переїжджати на нове місце психологічно тяжко. Разом — легше. Ми в першу чергу друзі. Він може зі мною говорити відверто про будь-що.

Шкодуєте за Кримом?

— Шкодую, що Крим став інший. Севастополь після цих подій для нас помер.

Мріють про будинок за містом

Лариса і Юлій Мамчури познайомилися в місті Умань на Черкащині. Обоє місцеві. Лариса працювала бухгалтером, Юлій — льотчиком-інструктором у військовій частині. Рік зустрічалися. Після одруження дев'ять років жили у Житомирі. Потім переїхали в Крим.

Мають 24-річну дочку Дарину. Вона з чоловіком та 4-річною Поліною переїхала у Вінницю. Дарина перевелася у Вінницький медуніверситет із Севастопольського. Зять військовий, служив на Бельбеку.

— Мріємо про будинок за містом. У чоловіка був у Родниківці дім (село в Уманському районі. — "ГПУ"). Шкодує за ним, — розповідає Лариса Мамчур. — У Бельбеці літом чоловіка не бачила. Від Пасхи і до осені слідкував за літерними рейсами. То Янукович прилітав на свій день народження, то 150 рейсів з його гостями, то саміт у Ялті, то святкування дня Севастополя. Не можу дивитися, як він літає. Завжди здається, що самольот падає. Після польотів дзвонить мені: "Лариса, я живий-здоровий, відлітав". Це традиція.

Зараз ви читаєте новину «"Відвернулися майже всі. Крили матами, з транспорту виганяли"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 5213
Голосування Чому президент Зеленський погодився на "формулу Штайнмаєра"?
  • Хоче швидких перемог для себе і не розуміє наслідків для країни
  • Робить це через тиск європейських партнерів
  • Піддався Росії
  • Це зрада і немає, чого обговорювати
  • Ще не все пропало, ситуацію можна виправити
  • Ваш варіант у коментарях
Переглянути
Погода