У квартирі 67-річного Ігоря Троцюка з Луцька візерункові дубові двері. Дзвінок — у формі сердечка. Двері відчиняє кругленька жінка у фартусі й червоній косинці. Це 57-річна господиня Марія.
— Полковник зараз вийдуть. Вони читають, — говорить вона.
Двокімнатна хрущовка Троцюків заставлена антикваріатом.
— Купував меблі 50–60-х років і реставрував їх, — пояснює господар, устаючи з-за журнального столика. — Зачитався детективом. Адже до пенсії я працював слідчим.
Пан Ігор відкладає окуляри з товстими лінзами і старенький томик Агати Крісті. Трохи винувато усміхається. Вдягнений у барвисту літню сорочку, сині галіфе і хатні капці.
На дубовому столі стоїть бронзова чорнильниця-орел: птах тримає в пазурах зайця. На книжкових полицях — кримінальні кодекси, довідники з права, детективи. У серванті — стос грамот із міліцейською символікою.
Господар запрошує до ванної кімнати.
— Не дивуйтеся, сантехніка — моє хобі, — сміється. — Як-не-як орден Леніна отримав за неї.
До чавунної ванни прикручені хромовані поручні. Фінська раковина виблискує особливою фосфорною емаллю. Навпроти душу в стіні вмуровані невеличкі люстерка. Настінне дзеркало оздоблене золотистою рамою.
Сантехніка — моє хобі
Ігор Троцюк — полковник у відставці. Майже 36 років працював слідчим.
Роздивляємося пожовклі фотографії. На одній — довоєнне весілля його батьків. На іншій — молоде подружжя тримає на колінах карапуза на тлі портрета Сталіна. Є і фото юного Ігоря в шахтарській касці, біля терикона.
— У 17 років поїхав за комсомольською путівкою під Ворошиловград, будувати шахти, — розповідає. — Та коли захворіла мама, повернувся до Луцька і пішов працювати на Гнідавський цукровий завод. Там була вакансія слюсаря-сантехніка.
Чути запах смаженої цибулі зі спеціями. Пані Марія на кухні готує печінку.
— Став бригадиром газової дільниці, — веде далі господар. — Начальник Іван Фурів любив називати мене "нєзамєнімим". Навіть ходив у військкомат просити, щоб не забирали до армії. Але коли завод збудували — мене пов"язали. Залишив удома молоду дружину Олю й дворічну доньку Аллу.
Він дістає з полиці книжку "Война разведок" у новенькій палітурці. Розгортає на закладці.
— Два роки перед тим, 1961-го, у Москві засудили до розстрілу полковника Пеньковського, — розповідає. — Він доповів англійській розвідці про розташування міжконтинентальних ядерних ракет Північного оборонного поясу. Тоді пускові шахти перенесли в інше таємне місце. Я і будував ті секретні шахти й ангари, — пояснює. — Везли нас у товарняках, наче зеків. Із вагонів не випускали. Закинули у Мирний Архангельської області. Мій стройбат мав лише номер 14286. У листах додому не дозволялося навіть натяків на селище, область чи регіон. Будували переважно під землею.
Він показує групове фото. Сержант Троцюк там — із орденом Леніна на гімнастерці. Сидить на стільці посеред шеренги солдатів своєї бригади.
— Приймальна комісія дивувалася: ми в чотири рази перевиконали план, незважаючи на мороз. Із Москви прийшов наказ: представити мене та командира частини до зірки Героя соцпраці. Та чомусь ЦК вирішив обмежитися орденами Леніна.
Фотокартка тремтить у його руках. Повернувшись до вікна, пан Ігор витирає долонею очі.
— Тоді мене жінка покинула, Ольга. Забрала доньку і пішла до іншого. Потім іще п"ять разів заміж виходила. Я, з орденом на шинелі, повернувся до Луцька. А 1967-го партія направила мене у Волгоградську Вищу слідчу школу МВС. Там і одружився з росіянкою Галею. Привіз її сюди.
Іще п"ять разів заміж виходила
Прошу показати орден. Полковник бере з шухляди потертий гербовий папір.
— Немає ордена, синку, — зітхає. — Галина пропила із собутильниками. Отримав лише копію нагородної книжки з Центрального архіву Росії. Я — начальник слідчого відділу — їздив, забирав її з притонів. Сина Олега виховував уже сам. Коли йому було 10 років, Галину позбавили материнських прав. Відвіз її на примусове лікування від алкоголізму до Полтави. Розлучилися, розміняли квартиру. Торік Галина померла. А позаминулого року не стало моєї доньки Алли.
Заходить пані Марія, мовчки присідає біля нас.
— У мене теж померла донька від попереднього чоловіка, — озивається. — Це нас із полковником іще більше зблизило.
Жінка пригладжує сиве волосся.
Разом вони доглядають двох онуків і правнучку. Пан Ігор отримує півтори тисячі гривень пенсії. Іще 140 грн доплачують за орден Леніна.
Прощаючись, господар зізнається:
— Тягне мене під Архангельськ, хочу старі місця провідати. Там нині Плесецький космодром.
26 квітня 1939 — народився в селі Городок під Луцьком
1961 — одружився з Ольгою, народилася донька Алла
1966 — нагородили орденом Леніна "за достроковий пуск стратегічного військового об"єкта"
1967 — Волгоградська вища слідча школа МВС
1968 — одружився у Волгограді з росіянкою Галиною
1969 — народився син Олег
1971 — слідчий, згодом — начальник Луцького міськвідділу міліції
1985 — слідчий УВС
1991 — одружився з Марією
1997 — вийшов на пенсію; юрисконсульт у Луцькій райдержадміністрації
2001 — юрисконсульт в обласній психлікарні
2004 — померла донька Алла
2005 — померла Галина
3 
1
Коментарі