69-річний українець з Америки Северин-Мстислав-Ігор Палидович на кілька днів приїхав до України. У США він живе з 11 років. Виконує український шансон, виступаючи під псевдонімом Ерко.
Спілкуватися йдемо до київського бару "Купідон". По дорозі Палидович розповідає, що вчора спеціально для інтерв"ю купив сорочку й краватку. Із чорної сумки витягає жовту монету:
— Ось вам на згадку. Це новий американський доляр, щойно видали. Такого ще не було.
Українською Ерко розмовляє з галицьким акцентом. Часто вживає англійські слова. Хвалиться, що в Америці їздить на машині з номерами "Україна":
— Зробили мені "Украіна", з однією крапкою. Другу я домалював сам.
У барі малолюдно, зайняті лише два столики. Ерко довго випитує в молодої офіціантки, як тут готують свинину. Замовляє м"ясо з картоплею, пиво і сто грамів горілки. Дівчині радить говорити з ним українською. Та намагається годити клієнтові, але на кожному слові запинається.
— Ладно, я прекрасно говорю по-русски, — каже чоловік.
Розповідає, що приїхав на змагання в Галицький лещетарський (гірськолижний. — "ГПУ") клуб.
— Це найстарший клюб в Україні, діє з 1924 року. Я його президент. Понад тридцять літ на Гандері (нью-йоркська гора) вчив їздити на лещетах охочих. Заробляв непогані гроші.
До бару заходить високий чоловік. Пасма сивого волосся зібрані у хвіст. Із порогу махає нам.
— О, привіт, Романе, я скоро підійду! — гукає йому Ерко. — Це Роман Швед. Він був у мене на весіллі за дружбу.
Ерко згадує, як потрапив до Америки:
— Мій вуйко був в УПА. Тому всій родині довелося тікати від більшовиків. Німці зловили нас і послали до концтабіру.
Каже, в Німеччині потрапили до американської зони:
— На допит попали до українця, Василя. Кажемо йому: "Ми не руські". Він заспокоїв нас, що добре знає різницю між руськими та українцями. Розмовляв українською. Послав у американську зону. Це нас урятувало. Бо росіян відправляли в російську, а вже звідти — "на родіну", в Сибір. Мені тоді було 10 років.
За один день записав двадцять дві пісні
Ерко закурює товсту сигару.
— Перестав палити папіроси 15 літ тому. Уже сім років курю сигари. Це домініканські "Ля Глорія Кубана", — показує він.
Хто були ваші батьки?
— Мама у Львові була актрисою, грала в театрі. А тато — диригентом, скрипалем і композитором. Спочатку бідували в Америці. Англійською жодного слова не знали. Тато попав на фабрику, де виготовляли зброю. У театр не міг влаштуватися, бо в Америці — море того таланту. А мама ходила чистити хати. Та згодом майже всі українці вибилися в люди.
У дверях закладу показується круглолиций чоловік.
— Дармограй прийшов, — радіє Ерко. — Це мій колега Петро Дармограй з Гандер. Він так само на лещетах їздить. Йди далі! — гукає до чоловіка. — Там Швед уже сидить.
Розповідає, що родина оселилася за 120 км од Нью-Йорка.
— П"ять днів ходив до американської школи, а в суботу — до української. Усі діти бавляться, а я сиджу за партою. Батьки хотіли, щоб ми знали мову. Мої діти та онуки теж ходили до суботньої школи. Усі говорять і пишуть по-українськи.
Каже, що зробив у Америці успішну кар"єру.
— Вибився дуже скоро. Шість років був учителем російської та німецької мов. Потім став директором школи. А після ще й зачав співати. Ерко видихає сигарний дим.
— Колись одна жінка з України, що попала до Америки, зробила знімок для рідних в Україні. Розсипала на траву доляри, взяла граблі й ніби їх згрібала. В листі написала: бачите, я тут доляри граблями згрібаю. Насправді в Америці треба важко працювати. У школі я ще тренував команду копаного м"яча — футболу. Наша команда вигравала в обласних змаганнях. Сам грав в українській футбольній лізі "Довбуш".
А співати як почали?
— Ще пацаном грав на гітарі. Потім був головою комітету музичного фестивалю в Нью-Джерсі. Ми збирали таланти з України. Там мої пісні почув гурт "Явір". Кажуть: "Ти мусиш записати їх, бо ці пісні зникнуть". Я приїхав до Києва й пішов у студію до Михайла Дідика. За один день записав двадцять дві пісні. Не маю терплячки довго щось робити. Трохи було соромно за такий спів, але людям подобалося.
Розповідає, що випустив шість дисків з українськими піснями.
— Удома, в Гандері, маю будинок і маленьку студію. Син просить, щоби писав ще. Він — лікар, спонсорує мене. Каже: "Тату, я заплачу, ти лиш записуй". Іван Попович теж мене хвалить. Говорить: "Я кричу, Гіга кричить, а ти співаєш. Ми як сідаємо із жінкою в авто, завжди включаємо Ерка". Це велика похвала. Але не хочу більше пісні записувати. Боюся, аби нові диски не були гірші від старих. А дружині моїй подобається, як я співаю.
Маєте велику сім"ю?
— Маю дружину Ольгу. Вона збирає антикварні речі. Просила зі Львова щось привезти. Але я на цьому не розуміюся. Дай мені будь-що, скажи, що то — антикваріат, і я повірю. Ще й віддам великі гроші.
Зазначає, що з дружиною живе 49 років.
— Лише недавно Оля зізналася, що не терпить холоду. То на лещета її вже не беру.
44-річний син Ерка Северин-Богдан — лікар. 48-річна донька Володимира — журналістка, друкується в американських виданнях.
— Дуже любить їздити на лещетах. І онуки люблять, маю їх дві.
Прощаючись, додає, що колекціонує зброю:
— У лісі, на Гандері, маю хату. Полюю там на ведмедів і лисиць.
1938, 17 березня — Северин-Мстислав-Ігор Палидович народився у Львові, в родині акторки та музиканта
1949 — переїхав із родиною до Америки
1958 — одружився там з українкою Ольгою
1959, 17 березня — народилася донька Володимира
1962 — з"явився на світ син Северин-Богдан; Северин-Мстислав-Ігор почав учителювати в Кліфтонії, Нью-Джерсі; став тренером із гірських лиж
1994 — записав перший диск з українськими піснями; загалом має їх шість
3 
1
Коментарі
4