— Віталик, не бігай! Зважай на себе. Боже, то ж не Віталик, це ти Владик. Ніяк не навчуся вас розрізняти, — каже вчитель початкових класів 40-річна Людмила Борсук. Вона у вівторок о 12.30 стоїть між двома рядами парт у класі Самбірської середньої школи №3 на Львівщині. Цього року тут набрали один клас першокласників. Серед 32 школярів три пари близнят.
— Я коли про це дізналася, була в шоці. За роки роботи в школі такого не бачила. Уявіть, не одна пара, не дві, аж три. То як, має двоїтися в очах? — каже вчителька.
Уроки закінчились. Учні бігають між рядами. Людмила Семенівна заспокоює їх, доки не прийшли батьки.
— Думала, що ради собі з ними не дам. Але коли привели їх батьки на 1 вересня, трохи заспокоїлася. Втішило, що одна пара — хлопчик і дівчинка. Дівчаток Юлю і Аню можна трохи розрізнити по бровах. А от Віталика і Владика — майже нереально.
Поправляє волосся двом білявим хлопчикам.
— Віталику, чого ти тікав від братика, як колобок? До наших красунь Юлічки та Анюточки?
Хлопчик киває головою.
— Їх обох дуже тягне до дівчат-близнят. Недавно Юля й Аня трохи захворіли, так Віталік і Владик тут же побігли до них додому провідати. Їхні мами кличуть одна одну свахами. Кажуть, як виростуть діти, поженять їх.
Людмила Семенівна розсаджує учнів на свої місця, роздає пластикові коробки з кольоровими літерами й магнітні дошки. Ті викладають свої імена.
— У мене був такий великий живіт, що одразу всі запідозрили, що народжу двійню, — розказує 28-річна Марія Гвоздьова, мати 6-річних Анни та Юлії. — У родині чоловіка були двійнята. То й ніхто з них не здивувався. А я не могла повірити.
Із чоловіком на УЗД поїхали до Львова.
— У нас у місті діагностика слабенька. Коли лікарка підтвердила, що я ношу двійню, чоловікові аж дух перехопило від щастя. Ніяк не міг натішитися, всю дорогу родичів обдзвонював. А я собі думала: ну всьо — завал. Як я з ними справлятимуся? Дітки народилися на Святвечір. У перший рік було дуже тяжко, заплаче одне — тут же інше підхоплює. Якби моя мама не допомагала, плакала би і я з ними.
Сім'ї близнят дружать. Живуть по сусідству біля школи.
— Коли діти малі були, гуртом в колясках на прогулянки возили, — говорить 28-річна Леся Вороняк. — Мої Владик і Віталик народилися маленькими, семимісячними. Такі були кволі, що боялася їх роздушити на руках. Тепер повиростали. Удома можуть деколи битися. А в школі — нерозлийвода. Один за одного заступаються.
Анна і Юлія найшвидше складають свої імена. Показують матері. Та гладить кожну по спині.
— Ви всі мої молодці. Хто закінчив, може вдягатися і йти додому, — каже вчителька. — Я так помітила, що діти-близнята дуже здібні. Читають і пишуть краще за інших, вчать і наслідують одне одного. Страшенні добряки. Всьо, що мають, віддали б.
Володимира і Вікторію Поливків одягає їхня мати 33-річна Руслана.
— А рукавиці мої де? — шукає Володимир.
Сестра дістає їх з-під парти. Поправляє йому комір.
— Хлопець — то є хлопець. Не знаю, що він робив би без своєї сестрички. Вона стежить, щоб нічого не забув. Заспокоює, коли той бешкетує. Із дітей-двійнят хтось мусить бути стримуючим фактором, — говорить Руслана.
3 
1
Коментарі