Єврейці Катерині Гольтраф із Києва 18 березня виповнився 101 рік. Вона живе у трикімнатній квартирі в Солом"янському районі з сином, невісткою, онукою, її чоловіком та двома правнучками.

Зустрічаємося у день виборів 30 вересня. Доглянуті нігті бабці нафарбовані прозорим лаком. Вона недочуває, доводиться кричати на вухо.

— Я в Черкассах родилась, — говорить, чітко розділяючи слова. — Моего старшего брата уже нету в живых, не помню — сколько. Сейчас спрошу у своего сина. — Марк! — звертається до огрядного сивого чоловіка, який зайшов до кімнати. — Когда умер Шура?

— В семьдесят пятом году, — відказує той і сідає за стіл. Закурює цигарку.

— Батько помер у 45 років, — веде далі Гольтраф. — Випив каву в буфеті. Видно, зі шлунком було неблагополучно. Умер у той день, коли в євреїв піст. Батько був експедитором. А мама — розумна, начитана жінка — вела господарство. У нас із братом у дитинстві було все.

— Як ви пережили 1933 рік?

— А що тоді було? — пригадує бабця. — Ні, з голоду ми не помирали. Це нас обминуло.

Згадує, як загинув син Євген.

— Женічка був відмінником до 10-го класу. Улітку, на канікулах, захотів на пляж. Біля музею Леніна сів на трамвай. Вони в той час були відкриті: двері закривав сам пасажир. Його хтось покликав з вулиці, cин висунувся з дверей, і зустрічний трамвай його збив. Через дві доби помер у лікарні, — кашляє вбік жінка.

Син Марк, 69 років, усе життя живе з матір"ю. Розказує, що вона закінчила Черкаський педінститут.

— Історико-літературний факультет, — додає Катерина Марківна. — Брат мій був членом ЦК партії. Він визвав мене у Київ з Черкас. Віддав мені свою кімнату на Хрещатику. Потім забрали сюди маму.

Ночами читає детективи Агати Крісті

До кімнати заходить Аня, 37-річна онука. Каже, що в Катерини Марківни є подруги, яким під 90 років. Але надвір вона вже не виходить.

— Хліба собі відріже. Картоплю може  поставити варитися в "кожушках" чи яєчко. Намагається щось навіть прати, — всміхається онука. — Пілюльки п"є для врегулювання тиску, але нічого спеціального, щоб життя продовжити.

Бачить Катерина Марківна тільки віддалік, а от чує лише зблизька. Через це не може дивитися телевізор.

— Досить із мене, — кашляє бабця, — треба вже на той світ. Син мені постійно сниться, я з ним розмовляю уві сні.

Аня стверджує, що з віком бабця стала терплячішою до оточуючих. Ночами вона читає детективи Агати Крісті, а вдень спить:

— Інколи син дає їй ті самі книги. А вона: "Марек, я вже їх читала".

Замолоду жінка працювала вчителькою історії в елітній столичній школі. Навчала дітей письменників. Інколи її провідують учениці, але й вони вже — літні жінки.

— У ящику є альбом моїх учениць, принеси, — командує бабця. На одній із фотографій Катерині Марківні 30 років. Вона вродлива, у чорній шапочці.

— Це фото зроблене у рік, коли я вийшла заміж, — згадує жінка. — На демонстрації 1 Травня вела групу школярів у колоні. Під вечір утомилася й зайшла до колеги в гості. Лягла, відпочила. А в неї був брат Овсентій. Він ходив до нас у гості. А тоді сказав, що набридло ходить, і хоче залишитися назавжди. Я не думала заміж виходить. Але мамі він сподобався, вона мене вмовила. Він працював економістом у військовій частині. Міг забезпечити сім"ю, але був скупуватий. І ніколи не ходив на батьківські збори. Раз пішов. Вернувся пізно, каже: "Буди Женю. Я йому куплю, що захоче. Так мені сподобалося, що його хвалили". Я порадила синові взяти шафу для книг. Умер чоловік у 69 років.

Згадує, що ходила в театр, філармонію. Одягалася гарно, любила танцювати. Спиртного не пила більш як чарку.

— У Бога я не вірю, — каже. — За комуністів голосувати буду. Я і вмерла б уже, але боязно залишати сина. Невістка Алла як прийде — першим ділом питає, чи мене годували. А ніхто не цікавиться, чи їв він.

— Да, синочок голодний, його няньчити треба, — сміється Аня.

— Мама відірвана від реального світу. Вона давно не була в місті. Не знає цін. Їй здається, що її пенсія — 500 гривень із хвостиком — це великі гроші, — зауважує Марк.

Правнучка Катя цілує бабцю в щоку:

— Мої подружки кажуть, що бабуся може і до 200 років дожити.

×