— Мій син Пітер народився з вадами розвитку мозку, проблемами зі спинним мозком, із недорозвиненим шлунком. Лікар одразу сказав, що він ніколи не буде здоровим, але ми сподівалися, що зможемо забезпечити йому гідні умови. Моя сестра має важку форму ДЦП, тому я була готова до життя з інвалідом, — розповідає "ГПУ" викладач з американського Вашингтона 34-річна Джоді Таннер.
— За три місяці лікарі обстежили нашого хлопчика і сказали, що він ніколи не зможе рухатися сам, не відчуває емоцій, вроджені рефлекси почали згасати. Ми не припиняли боротися. Найстрашніше було, коли в чотири місяці у Пітера почалися судоми. Стало зрозуміло, що наш малюк реагує на біль, і цей біль страшний. Його личко морщилося, він стогнав, потім довго-довго трусився. Напади ставали довші й сильніші. Наша старша донька тримала його за ручку, плакала і просила Господа, аби у братика більше нічого не боліло.
Ми зрозуміли, що тримаємо на цьому світі дитину через егоїзм. Це життя не приносило йому нічого, крім болю. Я хотіла написати відмову від реанімації, але лікар сказав, що так не можна, бо мозок живий. За три тижні в сина двічі зупинялося серце. Коли медик вийшов із реанімації другого разу, сказав єдине: "Джоді, ти готова? Сьогодні вночі він піде". О третій годині почався напад, але малому дали ліки. Він розплющив очі, полегшено зітхнув і відійшов.
Я рада, що Пітер побув із нами на три місяці довше, але його муки — найстрашніше, що я бачила будь-коли. Я відпустила б його одразу, коли наша донька 5-річна Лілі почала боятися засинати, бо братикові може боліти, а поряд нікого не буде. Матері інвалідів із групи підтримки зі мною не згодні, бо ця межа дуже тонка. Мовляв, багато хто радіє життю і в інвалідному візку. Та я не знаю, що могло би бути з Пітером років через п'ять.














Коментарі