71-річна Софія Сорокова родом із села Зарубенці. Його разом з 12-ма іншими затопили під час будівництва Канівської гідроелектростанції у 1970-х. Нині жінка живе в селі Циблі Переяслав-Хмельницького району на Київщині. Це за 5 км від затопленого села, на іншому березі Дніпра.

— Із мого вікна гарно видно зарубенські гори. Дивлюся по кільканадцять разів на день.

Зустрічаємося на автовокзалі в райцентрі. Софія Федорівна у квітчастій хустці, спирається на ціпок.

— Війна в"їлася в мою душу. Мама 1941-го мазала хату, коли забігла хрещена: "В селі німці й нема людей!" Усі повтікали у кручі і яри, там повикопували нори. Лишили незамкнені хати, корів і свиней. Раз мій дід пішов подивитися, як там корова. Німці вистежили й пішли за ним.

Заходимо у придорожнє кафе. Софія Федорівна бере чай, від тістечка відмовляється.

— Я любила діда Григорія, сиділа в нього на колінах. Мене змалку дражнили "Софія дідова". Коли хтось ображав, грозилася, що скажу дідові. А коли побачила, як німець його веде під прицілом, скотилася із гори. Долоньою затуляла дуло і кричала: "Не займай, це мій дід!" Німець автоматом то на мене, то на діда. Так і не вистрілив.

1943-го неподалік Зарубенців проходив Букринський плацдарм. У селі Букрині німці замкнули у церкві людей, серед яких були Софія з матір"ю.

— Думали спалити за зв"язок із партизанами. Неподалік справді були партизани, і мій батько з ними, — розповідає Софія Федорівна. — Але один дід, він знав німецьку, доказував, що люди в церкві ні при чому. Нас випустили. У селі їсти не було, на полі зріла гречка. Молотили, мололи її на жорнах і варили галушки. Ложок не мали, їли шпичками з дерева. Із домашнього скарбу збереглася тільки скриня. У ній закопали одежу і моє свідоцтво про народження. Від німців лишився кінь, такий високий на ногах. Назвали його Гансом.

Хрести забрати не могли, бо вони кам"яні

У 5 років Софія уже пасла корову.

— Знайдемо з хлопчаками міну чи снаряд, підпалимо і чекаємо, поки зірветься, — такі дитячі забавки. Раз брат Володя попросився зі мною на пашу. Я не взяла, бо пожаліла: далеко, втомливо. Він знайшов міну за кущем біля хати й підірвався. Мати після того народила хлопчика. Знову назвала Володею.

Від нашої хати до Дніпра метрів 200. Хлопці пливуть, а я за ними бреду. Де глибше — хлоп і на дно. Витягнуть, наб"ють. Поплачу і знову те саме. Тоді вони мене давай учить. У нас не було таких, що жили під Дніпром і не вміли плавать. Але й топилися. Якось ниряли — хто глибше. Сестра двоюрідна Олька мала, а полізла за мною. Дивлюся, її білі коси розплилися по воді. Заринаю і бачу: вона сидить на дні. За чуприну її витягла, через коліно перекинула. Вона очухалася і два тижні хворіла, а ми мовчимо — чого. Як вона йшла заміж, я лише тоді тітці зізналася. Дівкою я Дніпро перепливала. Рибу ловили на косі: як вода спадала, лишалися озерця, карасисів платком тягали. Маленьких сушили і кидали у голодовку в суп, бо картопля не вродила. Ще шовковиці від голоду рятували.

У голод 1947-го у сім"ї Софії Федорівни не помер ніхто.

— Батько робив на пошті, йому давали борошно. Доїлася корова, робили затірку. Рятувала риба. В кожній хаті був мулявник. У людей у селі багацько вошей водилося. У неділю чи на празники збиралися і ськали одне одному воші. Це за стидне не вважалося.

Перед виселенням усім зарубенчанам загадали дерева поспилювати, хати порозбирати і попалити. Кладовище розгорнули, хоча воно не потрапляло під затоплення.

— Я двічі їздила в Київ, просила: "Не займайте, ми будемо прибирати, там братська могила". Не дали. Хто міг, могили порозкопував, кістки забирав із собою. Мій батько зробив ящика. Склав залишки моїх двох бабів і дідів, тітки, братів маленьких. Хрести забрати не могли, бо вони кам"яні. У Циблях поховали всіх разом під одним хрестом.

Щороку жителі затоплених сіл зустрічаються на тому березі Дніпра. Я вже не їжджу, бо впала. Бачте, без палки — нікуди, — помалу підіймається сходинками в автобусі.

1937, 1 листопада — Софія Коробка народилася в с. Зарубенці Переяслав-Хмельницького р-ну на Київщині

1960 — вийшла заміж за односельця Василя Сорокового, механізатора

1961 — народила доньку Ніну, нині вона мама чотирьох дітей

1971 — переселилася до сусіднього села Циблі

2005 — востаннє зустрічалася із земляками

2007 — овдовіла

×