16 червня 76-річному Анатолію Завальному з райцентру Сокаль Львівської області принесли листа від батька, написаного 7 березня 1941 року.
"Добрий день, Іра, Толя, Галя і сестри Паша і Ганя. Я жив і здоров, чого і вам бажаю. Находжусь в городі Каменець-Подольск. Новостєй нема, напишіть срочно пісьмо, як ви живете, шо нового. Срочно пишіть в город Каменець-Подольск пошта до востребования. Цілую. Завальний Іван Михайлович, 7.3.41 року", — Анатолій Іванович показує жовтий аркуш паперу в клітинку. Листа написано нерозбірливо, простим олівцем.
— Я батька слабо пам"ятаю, тоді ще малий був. Ми жили на Черкащині, — Анатолій Завальний знімає окуляри, зітхає. — Тато сам виховував двох своїх братів та сестер. Їхні батьки від якогось нещасного випадку загинули. Він один був взрослий, а ті були малі. Тато пішов працювати у комуну, бо там давали безплатно їсти, одягали. Комунари купили англійський паровий млин — муку мололи, олію били. Він був дуже добрий, мав багато друзів. Мама розказувала: "Заколемо свиню, то на свіжину всі друзья сходяться. Я сварилася, що всю свиню з"їдять". Казала, що другий чоловік усе додому несе, а ти тільки з дому. Він не злився, а жартував: "То другий чоловік, а я ж у тебе перший".
Іван Завальний у російському місті Мурманськ закінчив військове училище. 1939-го пішов на Фінську війну. Залишив вагітну дружину та 5-річного сина Анатолія.
— Через два роки почалася війна з Німеччиною, його перекинули на Захід, — продовжує Анатолій Іванович. — Тоді батько їхав машиною через наше село. Удома переночував, вперше доньку побачив. Галя, моя сестра, народилася, коли він служив. Пам"ятаю тата високим, гарним, у формі. Від нього приходили листи, складені у трикутник.
1943-го з військкомату повідомили, що Іван Завальний загинув. Коли та за яких обставин — невідомо.
— Мама довго-довго після того плакала. Нам сказала, що батька вже нема. Але я не уявляв, що насправді трапилося, — Анатолій Іванович переводить подих. — Тоді односельчани почали повертатися з фронту. Прийшов і татів товариш із дитинства Іван Папуша. Розповідав, що зустрічався з батьком 1943-го біля підніжжя Альп. Коли війська йшли зі Сталінграда в Кам"янець-Подільський на Хмельниччині, тато написав мамі, щоб вона з нами, дітьми, час від часу виходила на залізничну станцію. Якщо його поїзд не зупиниться, обіцяв викинути з вікна подарунки. Ми три дні виходили. Мені щоночі снилося, що бачу батька. Але так і не зустрілися. Папуша казав, що тато просився вийти в селі, аби ніч провести вдома. Його не пустили, через то посварився з начальством. Його відправили на передову, там і загинув.
Анатолій Іванович знову розгортає листа.
— На початку червня цього року мені подзвонив двоюрідний брат із рідного села. Казав, ніби з Австрії розшукують якесь письмо для мене. Я одразу подумав: бували випадки, коли військових вважали безвісти зниклими, а вони виїжджали і нові сім"ї заводили. Може, то які брати чи сестри розшукують. А це лист від самого батька. Кажуть, ніби якийсь німець відібрав листи і вивіз в Австрію, здав їх в архів. Тепер цей архів передали в Київ. Сестра про листа по новинах почула. Їй копію подарую. Тепер плануємо батькову могилу розшукати.
Господар дістає із шухляди фотографії батьків.
Другий чоловік усе додому несе, а ти тільки з дому
— Без тата було важко. Мати працювала в колгоспі, за трудодні їй платили зерном. Як закінчив сім класів, постало питання — або в колгосп іти, аби вчитися. З нашого села хлопець вчився шити чоловічу одежу у Львівському професійно-технічному училищі. Там дітям-сиротам безплатно їсти давали та одягали. Я туди поїхав. У Львові не було де жити. Спали у дерев"яних будках на ринку, де продавали кавуни.
Після служби в армії Анатолій Завальний закінчив юридичний факультет Львівського університету ім. Франка. У Сокалі працював начальником паспортного столу, потім — заступником прокурора. Служив у Міністерстві внутрішніх справ, у званні майора пішов на пенсію.
Із дружиною Валентиною має доньку та двох онучок, які живуть у Києві.
2 
1
Коментарі