"Учора до мене друзі приїхали, ледь не проспав, — каже Павло Бенюк, 24 роки. — Але прокинувся сам, без будильника. Швидко прибіг, навіть не запізнився".
У столичному кафе "Сто тисяч", що неподалік Львівської площі, біля бару п"є пиво дівчина. Сідаємо в кутку. Павло замовляє борщ із пампушками.
— Моя мама Лариса Фурман 30 років працює у Львові в дитсадку, — закурює "Кемел". — Учителька української мови й літератури. Та батько вирішив: хай краще займається маленькими дітьми, ніж мучитися зі старшокласниками. Тато в мене — народний артист України Петро Бенюк. Був старшою дитиною в сім"ї. На жаль, дідусь швидко помер. Батькові було лише 11 років. Відтоді він став головою сім"ї.
Бабуся працювала в школі в селі Битків на Івано-Франківщині поваром і прибиральницею. Жили бідно. Тому батько пішов крутити кіно в клубі. Відтоді мріяв стати актором. Він перший з сім"ї став відомим. Був ще дядько Микола, молодший за батька на шість років. На жаль, помер п"ять років тому. Він жив у селі дружини Ірини на Львівщині. Мав свій будинок, тримав корови, свині. А наймолодший, дядько Богдан, зараз — відомий актор.
Батько родичається з братами?
— Якось не дуже.
А раніше?
— Раніше, ще коли всі були молодими, а ми малими, родичалися більше, — жвавішає Павло. — Сім"ї збиралися на Різдво, Великдень. Усі брати — дуже веселі люди. Кожен знав багато анекдотів. Ми, малі, хоч і не розуміли тих анекдотів, — теж сміялися.
Дядько Микола помер п"ять років тому
А дні народження як святкували?
— У нашій сім"ї не святкували днів народження. На мій батько працював: або виставу грав, або був тамадою на весіллі, чи просто на репетиціях. Він вважав, що кожен день — свято. Міг подарувати подарунок у будь-який день.
Знаєте, як батьки познайомилися?
— Батько навчався в Києві в театральному інституті. Якось їхав у свій гуртожиток. Падав дощ. На зупинці стояла гарна дівчина, — Павло змальовує її жестом. — Під"їхав трамвай, вони обоє зайшли. Мама — киянка, жила неподалік татового гуртожитку. Коли батько закінчив інститут, поїхали до Львова. Тоді найпрестижнішим вважався львівський театр імені Заньковецької. У театрі моїм батькам виділили кімнату в гримерці. А пізніше вони отримали двокімнатну квартиру.
Хто тебе виховував?
— Мама сварила, що погано навчаюся. Мені було ніколи — я грав у футбол, баскетбол. У старших класах замість уроків читав спортивні газети. Вчителі казали, що я розумний, але нічого не роблю. Двічі в житті батько бив мене ременем за погані оцінки. Але на екзаменах я згадував, що писали в спортивних газетах — про країни, міста. Свою четвірку чи трійку чесно заробляв.
Чому став актором, а не футболістом?
— Бо вдома не підтримали мою мрію. Та й погано бачу. Це зараз можна купити лінзи, а тоді це дорого коштувало.
Офіціант приносить борщ у великій чашці з вушками.
— Я смачно готував, — пригадує Бенюк. — Мама хотіла, щоб я був поваром, а тато — щоб я став актором. Після школи я подав документи до кулінарного училища. Але приїхав дядько Богдан і каже: "Павле, поїхали до Києва".
Каже, що до вступу батько готував його цілий рік.
— Я навіть фізику почав учити. Трохи дядько допоміг: сказав ректорові Інституту культури, що я вступаю. Я читав вірш, співав "Несе Галя воду" і танцював гопак. Сподобався всім і без дядькової протекції.
Чому пішов на режисерський факультет?
— Бо українське кіно було тоді в поганому стані. Його взагалі не знімали. І реклами не знімали. А в театрах — зарплата мізерна. Тато вирішив, що актор — неперспективна професія, а режисер — перспективна. Дядько так само казав.
Яка була твоя перша роль?
— Сім років тому знявся в епізодах у фільмі "Молитва за гетьмана Мазепу". Грав солдата з армії Петра I. Заробив 230 гривень за три дні. У брата якраз був день народження. Я купив йому подарунок, а на решту так погуляли.
Офіціант у синьому фартуху забирає попільничку. Павло йому широко усміхається. Розповідає, що має старшого на два роки брата Петра.
Мама хотіла, щоб я був поваром
— Зараз він — актор у театрі імені Марії Заньковецької. Недавно одружився. Повернувся до Львова, бо в Києві він нікому не потрібен.
А двоюрідні брати?
— Маю шість сестер і 8-річного брата Богдана — сина дядька Богдана. Дуже його люблю, бо він мене любить. На жаль, із сестрами майже не бачимося.
Де живеш?
— Знімаю в Києві двокімнатну квартиру на Березняках. Разом із хлопцем, з яким раніше мешкав у гуртожитку. Платимо по 200 доларів кожен.
Маєш дівчину?
— Була одна, зустрічалися рік, — тре лоба. — Але в нас не склалося. Вона зі Львова, навчається в університеті імені Івана Франка.
Гарна?
— Ну як гарна... Моя! Зараз нелегко знайти хорошу дівчину. Як не пиячка, то наркоманка.
Прізвище тобі допомагає?
— Люди, які працюють у кіно й театрі, поважають батька. Часто від мене чекають чогось надзвичайного, бо я Бенюк. У театр імені Івана Франка мені закрита дорога, бо батько і дядько щось там не порозумілися зі Ступкою. Хоча всі, з ким я працював: Іллєнко, Янчук, — казали, що я — найталановитіший з усіх Бенюків.
1982, 9 вересня — народився у Львові
1986 — пішов у дитсадок, де працювала мати Лариса Фурман
1988 — пішов до львівської школи N49, у 3 класі перейшов у школу N25
1993 — грав у шкільному вертепі Єврея
2001 — епізодична роль у "Молитві за гетьмана Мазепу"
2004 — епізодична роль у фільмі "Залізна сотня"
2005 — закінчив Київський національний університет культури і мистецтв; епізод у серіалі "Присяжные и поверенные"; селянин у спектаклі "Жанна д"Арк, або Біла ворона" в Театрі імені Лесі Українки
2006 — головна роль у серіалі "Серце світу"
2 
1
Коментарі