"Раніше ми ладні були втопити євреїв. А тепер згодні, щоб вони тут жили"

 

У Вифлеємі вулицю назвали на часть Володимира Путіна

— Таксі, таксі! — кричать до нас троє таксистів у палестинському місті Виф­леємі. Виходимо з автобуса, що приїхав з ізраїльського Єрусалима. Відповідаємо, що нас зустрічає знайомий. Таксист наполегливо пропонує за долар підвезти кількадесят метрів.

Навпроти зупинки нас чекає 54-річний Асад Евайві. Він низького зросту, носить вуса. Асад — політолог. У 1990-х вчився в Києві. Погодився розповісти про життя палестинців і показати одне з найбільших міст ­Палестинської автономії — ­Хеврон.

— Друзья моего украинского друга — мои друзья, — каже. Маємо в Києві спільного знайомого. Запрошує до сріблястого позашляховика "Нісан".

Хвилин 20 вибираємося з міста. Більшість будинків у Вифлеємі — кам'яні 3–4-поверхівки. На вулицях багато жінок. Одягнуті в хустки, довгі темні плащі, з-під яких видно джинси чи лосини. Жінки тут не працюють. Сім'ї утримують чоловіки.

Їдемо рівною дорогою. Водії постійно сигналять, хоча їздять обережно і правила не порушують.

— Ми добре ставимося до іноземців, — виїжджаємо на трасу, яка веде до Хеврона. Асад одразу скидає пас безпеки — за це тут не штрафують. — Але палестинці — єдиний народ, який страждає в ХХІ столітті від окупації. У нас нема волі. От ви маєте право їхати куди захочете, а ми — ні. Щоб кудись виїхати, мусимо отримати дозвіл із Тель-Авіва. Коли треба за кордон на конференції — їду через Йорданію. Це довше й дорожче.

Палестинці мають гарну освіту. Багато хто працює за кордоном, у Перській затоці. Серед нас багато лікарів. Тут чимало заводів. Камінь продаємо в Європу. Землеробство непогане. Правда, немає виходу до моря. Газа на Середземному морі, але ізраїльтяни там не дозволяють збудувати порт (Ізраїль запевняє, що ісламістський ХАМАС отримуватиме через порт зброю і військову техніку. — "ГПУ").

Звичайно, ізраїльтяни живуть заможніше, мають свободу. Але під постійними обстрілами — це не життя.

За півгодини під'їжджаємо до Хеврона. Тут живе близько 170 тис. палестинців. У старій частині міста мешкають із 800 ізраїльтян, її щільно охороняє ізраїльська армія. Палестинці часто кидають у солдатів камінням. Ті у відповідь стріляють. Стверджують: у повітря.

У центрі Хеврона на тротуарах торгують усім: від овочів до одягу. Перші поверхи будинків — суцільні крамниці. На багатьох машинах і вікнах — чорні стрічки.

— Люди виражають свої співчуття Сектору Гази, — пояснює Асад. Якраз триває військова операція Ізраїлю "Непорушна скеля". Напередодні завдали удару по терористах із ХАМАСу. У результаті поруйнували в Газі будинки, загинуло мирне населення.

На центральній площі — группки молоді. Удень тут був мітинг на підтримку Сектора Гази. Дехто — в чорних масках, із прапорами Палестини та плакатами, де арабською написано "Волю Палестині". Коли одного з юнаків фотографую з машини, він замахується пластиковою пляшкою.

Виїжджаємо на гору. Асад показує на стару частину міста, де живуть ізраїльтяни. Чути автоматні черги.

— Далі їхати не можу, бо розстріляють машину, — гальмує. — Колись на цьому місці мене вже зупиняли ізраїльські солдати. У машині якраз був друг з України. Направили на нас автомат, наказали підняти руки. Але перевірили документи і відпустили.

Асад запрошує до кафе. О шостій вечора тут порожньо. За баром — огрядний молодий араб. Пригощає яблучним кальяном та арабською кавою. Зо дві години слухаємо про політичну ситуацію в Палестині.

— У нас про політику говорять всі: і малі, і великі, — Асад затягується кальяном. — Зараз всі переговорні делегації очолює Абу Мазен (палестинський президент. — "ГПУ"). Він не такий різкий, як би хотів народ. У Палестині й Секторі Гази багато прихильників ХАМАСу. У Газі крім того поширений джихад. Мають не менше 10 тисяч бойовиків. Фінансують ­ХАМАС Іран та "Хезболла" (ліванська шиїтська партія та військова організація. — "ГПУ"). Зброю через Іран продає Росія. Так завжди було, не лише за Путіна. Росія сильно повернулася в бік арабського світу. Тут же найбільші багатства — нафта.

Після вечері повертаємося до Вифлеєма. Зранку йдемо дивитися місто. За два квартали від цент­ру натрапляємо на двоповерхову будівлю — "Российский центр науки и культуры". Його відкрили два роки тому. Вулиця, де розташований, має назву на честь Володимира Путіна. Тут буде російськомовна школа. Хоча у 300-тисячному арабському місті росіян — не більше сотні.

За день їдемо автобусом до Єрусалима. Біля водія помічаємо російський триколор. На запитання, чому возить прапор далекої від них країни, — знизує плечима.

Столицю Ізраїлю Єрусалим розділяє двометрова бетонна стіна. У східній частині живуть палестинці. Кордон проходить за Храмовою горою, де розташовані найголовніші християнські святині. Всі вони — на території Ізраїлю. Блокпостів між частинами міста нема. Багато палестинців щодня перетинають кордон, щоб торгувати на ізраїльських базарах.

— Якщо раніше ми ладні були втопити євреїв, то тепер згодні, щоб вони тут жили. Лишень би ми були повністю незалежні від них, — каже торговець на Храмовій горі. Називається Амідом з Палестини. — Але я не знаю, чи дійдуть тут коли-небудь згоди. Ще 70 років тому можна було б про щось домовитися. А тепер усе зайшло надто далеко. Надто сильно народи один одного ненавидять. Палестинці називають ізраїльтян окупантами, а ті їх — убивцями. Знаю, що в Україні теж війна. Чув по телевізору, що Росія хоче забрати ваші території. Так свого часу повівся Ізраїль. Вам слід домовлятися зараз. Якщо затягнете — будете жити, як ми.

На центральній вулиці Єрусалима Яффо знаходимо російський паб. На вивісці — напис латиницею "Путін".

— Действительно, паб назван в честь россий­ского президента, — підтверджує бармен за стійкою. Імені не каже. Називає себе власником закладу. Білою серветкою витирає стійку. На стіні висять фотографії Путіна. — Он же не был плохим, когда я открывал заведение. Сейчас название работает исключительно как бренд — привлекает клиента. Хотя, как начался ваш конфликт, много украинцев заходят просто поругаться. Россияне наоборот поддерживают. Но большинство посетителей — местные. Они больше на стороне Украины, но ведут себя корректно.

Росію в Ізраїлі не люблять. Хоча тут мешкає мільйон російськомовного населення, вихідців із Радянського Союзу. Переїхали наприкінці 1980-х — на початку 1990-х.

— У нас работает российское телевидение, но важнее мнение политиков, — каже ізраїльський журналіст українського походження 48-річний Марк Штейн. — Израильское руководство заявило: "Это — не наша война. Мы не поддерживаем Россию, но на публичное осуждение не идем". Израиль не занимается проблемами других стран. Своих хватает. Мы боремся за выживание. "Наша хата с краю" и "своя рубашка ближе к телу" — это про нас.

— Что бы там ни говорили политики, здесь Россию не любят. Разве мы не знаем, что она продает ракеты ХАМАСу, а он потом нас ими убивает? — каже офіціантка Тетяна в кафе в Тель-Авіві. Вона родом з Москви. В Ізраїлі живе останні п'ять років. — В общем, не завидуем мы вам с соседом. Хоть я и сама русская, но сейчас мне за земляков стыдно.

Коли повертаємося до України, в аеропорту Тель-Авіва нас із годину допитує служба безпеки авіакомпанії.

— Для журналістів у нас особлива процедура, — пояснює англійською один із працівників. На голові має єврейську кіпу. Одягнений в чорні брюки та білу сорочку. З ним ще двоє колег-чоловіків.

Розпитують про тижневе відрядження. Перевіряють чеки за готель, оглядають багаж, гортають фотографії на фотоапараті та телефоні. Прослуховують диктофонні записи. Російськомовний співробітник перекладає їх на іврит.

— Усе добре, нічого секретного, — усміхається чоловік з кіпою. — Просимо вибачення за незручності. У країні війна, тому безпека наших громадян — на першому місці. Знаємо, що у вас теж війна. Ми на вашому боці і підтримуємо ваш народ.

— Надеріть зад Путіну, — додає працівник служби, що проводить нас на паспортний контроль.

2 000 шекелів — 7 тис. грн — середня зарплатня в Палестинській автономії. Ціни на їжу такі ж, як в Україні. Власники магазинів і точок на базарі в найбільших містах Вифлеємі та Хевроні живуть заможніше. Мають до $2 тис. доходу в місяць.

132 країни визнали незалежність Палестини

Конфлікт між Палестиною та Ізраїлем почався 1948 року. Тоді розкидані по світу єврейські націоналісти оголосили незалежність Ізраїлю — новоствореної держави на палестинських землях, історичній батьківщині єврейського народу.

Арабські держави — Сирія, Ірак, Йорданія, Єгипет — були проти створення єврейської держави. Оголосили їй війну. З того часу Ізраїль пережив із десяток воєн. Останні десятиліття угруповання ­ХАМАС, яке діє в Секторі Гази, періодично обстрілює ізраїльську територію ракетами. Звідти у відповідь завдають точкових ударів силами ВПС.

— Англія, під мандатом якої ми були, дозволила євреям зробити все необхідне для їхньої держави, — розповідає палестинський політолог Асад Евайві. — Ізраїльтяни створили армію, збудували університети, лікарні. 1948-го стали дуже сильними і почали бомбити палестинські міста. Більшість палестинців, які жили на березі Середземного моря, у Тель-Авіві, Хайфі, змушені були виїхати в середню Палестину, Сектор Гази, Ліван, Сирію, Ірак, Єгипет та Йордан.

Про створення Держави Палестина оголосили 1988 року. Її незалежність визнали 132 країни. Не визнали — США та країни Західної Єв­ропи.

Палестина не має власної армії. Є поліція та напіввійськові органі­зації.

Сектор Гази виділила палестинцям ООН. У 1967–2005 роках його контролював Ізраїль. 2007-го в результаті перевороту ісламістської організації ХАМАС територія перейшла під її контроль. Доти терористи-смертники з ХАМАСу влаштовували в Ізраїлі криваві теракти. Тому він оголосив Сектор Гази ворожою територією.

×