Ексклюзиви
Вівторок, 11 грудня 2018 05:51

"Продала все і поїхала до свого друга-полковника"
5

­Сергій (право­руч) і Юрій збирають по смітниках вторинну сировину. Її здають. Житла не мають
Фото: www.instagram.com/suka zhizn
Роман, 59 років
Вадим, 40 років
Олександр Миколайович, 61 рік
Ольга Семенівна, 82 роки

Більше півсотні фотографій безпритульних та убогих зробив київський волонтер. Своє ім'я не називає. Фото виставляє в "Інстаграмі" під ніком "сука жизнь". Просить купувати нужденним їжу, ліки, одяг та взуття. Їхні історії записує.

Олександр Миколайович, 61 рік:

— Перебував на керівній посаді на кар'єрах у Кіровоградській області. Мав у підпорядкуванні три тисячі чоловік. Дружина моя, Розочка, працює в управлінні освіти тієї ж області. Але зарплати її ні на що не вистачає.

Коли Союз розвалився, довелося їхати на заробітки. Народилася дочка, потрібно було піднімати. Подався до Росії. Працював там 12 років. Потім на рік повернувся в Україну. Знайшов роботу — майстрував пірамідки, кубики, дитячі іграшки на верстаті. Працював сумлінно півроку. Зарплати затримували.

2015-го переїхав до ­Києва. Влаштувався в торговельний центр "Оушен Плаза" прибиральником. Упорядковували територію довкола. За це нас поселили в гуртожиток поряд і платили 3,5 тисячі гривень на місяць. Якось виживав. Навіть дружині надсилав по тисячі.

Потім підробіток підвернувся — 500 гривень на місяць. Треба було щодня о 7:00 набирати два бутлі води. Погодився. За цю дрібницю виперли з основ­ної роботи і не заплатили.

Була осінь. Я мерз на вулиці, в парках уже не заночуєш. Шукав підробітків — мив під'їзди, працював у Борисполі двірником.

Якось рано-вранці перед прибиранням сидів собі на лавочці перед будинком. Підійшли два хлопці. Один вдарив ззаду по голові, інший — спереду. Отримав розсічення, знепритомнів, прокинувся весь у крові без документів і мобільного.

Коли будуть гроші, поїду в Кіровоград документи відновлювати, влаштуюся знову офіційно на роботу.

Вадим, 40 років:

— Я з Криму. Замолоду приїхав до Києва. Спочатку заробляв ­пристойно. Купив квартиру на Оболоні. Жив там сім років з дружиною. Маємо двох дітей. Старшому — 5 років.

Одного разу дізнався, що дружина зраджує. ­Спочатку побачив листування. Потім діти сказали, що когось приводила. Сама ні дня в житті не працювала. Натомість я працював цілодобово. Вона цим і користувалася.

Я би вигнав її, та вона дітей не віддає. А виселити її на вулицю з дітьми не можу. Сам пішов з квартири. Пробував жити в хостелі, там обкрадають. Якось, коли спав в одязі, у мене з джинсів витягли мобільний.

Спорудив на вулиці курінь з фанери. Вдень шукаю підробіток, продаю залишки взуття і речей.

Недавно накупив красивих дитячих книжок, подарунків дітям, їжі різної. Приїхав під свій будинок. Раніше, коли вони мене бачили, то бігли через всю вулицю і кричали: "тато-тато". Того дня сказали, щоб більше не приїжджав. Залишив подарунки на лавочці і пішов.

Хочу вибратися, знайти роботу, найняти юриста і забрати дітей. Я професійний водій, ідеально знаю місто. (Підписники блогу "сука жизнь" зібрали кошти на оренду квартири для Вадима. Чоловік влаштувався водієм таксі. — ГПУ).

Юрій:

— Я сам із села. Працював років п'ять поряд у містечку на металобазі. Потім поїхав до Києва на заробітки. Винаймав кімнату в гуртожитку. Працював, де доводилося, вантажником. Відчув, що почала утворюватися клята грижа. Нічого не міг підняти.

Мама за той час до Києва перебралася. Попросився до неї. Вона мене зо два тижні потерпіла, а потім каже: "Йди на всі чотири сторони, шукай роботу". Та кому я потрібний? Через грижу не можу підняти навіть відра з цементом.

Безрезультатно шукав роботу. Повернувся додому, а матері вже й слід прохолов. Продала все і поїхала жити в Росію — до свого друга-полковника.

Мрію зібрати гроші на операцію. Але вистачає тільки на знеболювальне і щось пожерти перед сном.

Роман, 59 років:

— Побився колись — дуже запальним був у молодості. Ув'язнили за це. Коли доси­джував останній рік, померла дружина. Держава загребла нашу квартиру. Я залишився на вулиці — вже два роки так живу. Допомагаю двірникам. Вони пустили в будиночок для інвентарю. У ньому минулої зими під двома ковдрами прожив та й зараз так живу. Оформив мінімальну пенсію.

Ольга Семенівна, 82 роки:

— У мене робочого стажу 58 років. Сім'я була величезна, жили в бідності, тому працювати і ділитися з іншими я навчена змалечку.

Спочатку 10 років працювала на книжковій ­фабриці. Потім 48 років життя віддала артезіанському водоканалу.

Уся пенсія йде на комуналку. Пляшки збираю, щоб купити хліба.

Чоловік залишив. Син працьовитий був, жили разом. Прийшов якось з роботи, і стало погано. Викликали "швидку". Лікарі не встигли. Інсульт його забрав. Помер у мене на руках.

Чотири роки живу з невісткою. Вона сина любила, а до мене немає діла. Хоч би раз поїсти запропонувала або копійку — ніколи.

Більшість жебраків у центрі міста — на роботі

Автор блогу в "Інстаграмі" "сука жизнь" чотири роки навчався на факультеті медичної психології. Отримав спеціальність оператора кіно і телебачення. Кілька років працював на телебаченні. Пішов у сферу реклами.

Вам шкода безхатьків чи вважаєте, що вони самі винні?

— Їх не шкодую. Але співпереживаю й намагаюся допомогти, якщо людина просить.

Як починаєте з ними розмову?

— Бачу — людина порпається у смітнику. Підходжу і питаю: "Я можу вам чимось допомогти?" Сьогодні таке було. Чоловік відповів: "Ні, дякую". Я сказав: "Зрозуміло. Гарного дня". І пішов собі. Мене ще ніколи ніхто з них не посилав матом. Часто жебраки відмовляються від допомоги тому, що їм соромно.

Деякі люди не хочуть жити інакше, їх влаштовує жебрацтво.

— Багато бездомних психологічно не готові повернутися до нормального життя. Знаю сімейну пару, яка залишилася у пенсійному віці на вулиці без грошей. Але продовжують радіти дрібницям. Після 12 років прийняли цей спосіб життя. Та все ж найчастіше бездомні — глибоко нещасні. І нікому не потрібні. Іноді придбаєш людині дощовик за 30 гривень, а вона обіймає тебе, плаче.

Через що найчастіше люди втрачають дім?

— Часто — через юридичну неграмотність. Житло забирають обманом. Дехто втікає з сім'ї через насильство. Декого викидають на вулицю родичі. Частина — приїжджає у великі міста в пошуках кращого життя. Поступово безжальна система випльовує їх за межі бідності.

Спілкуватися з безхатьками вам допомагає психолог?

— Психологом, фотографом і всім іншим зараз є я. Незабаром зареєструємо проект. Тоді з безхатьками працюватиме психолог. Даватимемо людям шанс на працю й відновлення документів.

Інколи жебрацтво — це бізнес.

— Я не даю грошей бездомним. Є інші способи допомогти: їжа, одяг, підшуковування житла. Більшість жебраків у центрі міста — на роботі. Хто насправді потрапив у скрутне становище, часто вибирає райони спокійніші. Набагато рідше стоять з простягнутою рукою.

Безхатьків можна побачити і з собакою.

На них часто нападають, б'ють, відбирають зароблене за день. Окрім цього, вони потребують когось, з ким можна поговорити і кого можна було б любити.

Зараз ви читаєте новину «"Продала все і поїхала до свого друга-полковника"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1146
Голосування Чи повірили ви у Шевченка-тренера після матчів проти Сербії та Люксембургу?
  • 1) так, команда під його керівництвом прогресує
  • 2) ні, як не було віри, так і немає
Переглянути
Погода