— Живу за 2 кілометри. Взяла цімборов (ціпок. — ГПУ), зонтик та й притьопала під дощем, — говорить 88-річна Олена МАЦОЛА. Прийшла в магазин у селі Колочава Міжгірського району Закарпаття поповнити мобільний. Знає багато місцевих пісень. Виступає на фестивалях, що влаштовують у селі.
Центр Колочави рясніє вивісками магазинів і ресторанів. Тут стоїть бронзовий пам'ятник заробітчанам — похилена і сумна родина з клунками.
— У сусідки корова отелилася. Продала її з телям і пішла на заробітки, — розказує Олена Мацола. — Муй правнук робить в Росії на тракторі. Дурять його, не все виплачують. Інший правнук у Чехії садить ліс. А далі косити буде. Добре робить, але й файно заробляє — не менше тисячі доларів у місяць.
Колочаву називають найдовшим селом в Україні — має протяжність 15 км. Живуть 5 тис. людей. Протягом історії належало різним державам. Тут жили угорці, румуни, чехи. На початку ХХ ст. кожен десятий колочавець був євреєм.
— Добре запам'ятала мадярів, — згадує Олена Юріївна. — Писати вмію по-мадярськи, багато слів знаю. Десь до четвертого класу нас у школі по-їхньому вчили. Мадяри ходили горді. За них строго жилося. Не було п'яниць на дорозі. За це били. Злі були. Носили капелюхи з перами. Зараз мадярів у Колочаві не є. Після війни пішли на родіну.
Колись українці зі своїми більше спілкувалися, а я з євреями дружила. У школу з ними ходила. Там треба було встати і молитися. Поки ми читали молитву, вони мовчки стояли. Мала сусідок єврейок. Розкладала їм у суботу ватру, бо в цей день їм цього робити не можна.
1938-го до нас прийшли "з січі" (загони "Карпатської Січі" незалежної української держави Карпатська Україна, які боролися проти угорського панування. — ГПУ).
Навчили нас патріотичного вірша. Мала років 7, а досі пам'ятаю.
Жінка читає напам'ять поезію про синьо-жовтий прапор.
— У школі дуже добре ся вчила, — продовжує жінка. — Мені казали, що могла би бути вчителькою. Але не мала возможності. Батька забрали на війну. Лишилася старшою для трьох сестричок і братика. Пережили війну на картоплі. Мали трохи муки. Німці, як звідси забиралися, то били всіх до смерті. Ми до землі поприлягали. Всіх скидали в окопи, щоб вже й не встали.
Батько прийшов з війни інвалідом — віз переїхав йому ногу. Я пряла, ткала, ходила до людей землю копати — так і жили. Потім пішла у колгосп, пізніше — у магазин прибиральницею. Богу дякувати, що там п'яницею не стала, бо біля водки була. Інші спивалися.
Після Другої світової війни Олена Мацола одружилася. Чоловіка поховала 63 роки тому.
— На весілля запросилид двісто гостей. Приготували голубці, ріпу (картоплю. — ГПУ), бринзю, огурки квасні. Замість весільних колачів — пончики. Два дні гуляли. Гості співали, плескали і кричали "Горько!", щоб ми поцілувалися. А я була не дуже опитна. Думаю: що то вони кричать?
1956 року чоловік пішов працювати лісорубом в Івано-Франківську область. Його разом із сімома іншими бандіти спалили в колибі. Один тільки вижив. Попечений весь. Маю від чоловіка дочку. Живе зі мною, чоловіка поховала. Маю восьмеро внуків, п'ятеро правнуків і двоє праправнуків. Була на весіллі у правнучки. Подарила 100 доларів ще й подарочок. Урвала з того, що напарувала собі на останні дні. Треба скласти на похорони мало. Бо як ся отправити на тот світ без грошей?
В Олени Юріївни дзвонить телефон у чорному пакеті. Це подруга. Домовляються, що завтра йтимуть на службу до церкви.
— Сьогодні буду плести на іглицях внучку капці, — каже жінка. — Уже виплела троє пар, стоять. Думаю, виплету ще й четверті. Може, Іванко за мене свічку запалить колись. Каже: "Ай, не вмирайте, бабко, ще жийте".
5 
35413
Коментарі