— Жінку із сином не бачив більш як рік. Грошей приїхати в них немає. А я не маю за що їм даже зателефонувати, — говорить 56-річний Віктор Пронін. Він ув'язнений довічно. Покарання відбуває у колонії в Ужгороді на Закарпатті.
Зустрічаємося у кімнаті відпочинку. Він неголений, коротко стрижений. Сідає на розлогий сірий диван. Позаду стоять двоє охоронців.
Віктор виймає із прозорого файла скопійовані документи. Його руки у наручниках.
— Це відповіді від прокуратури та вищих державних органів. Переписуюся з ними з 2007-го, відколи сів. Але мою справу переглядати не хочуть.
Сиджу за вбивство двох чоловік. Убили їх зі спільником. Юра Косів просив мене забрати документ, яким заставив свою квартиру. Я відмовив. Тоді він напросився до мене у гості. Коли пили каву, підсипав у чашку психотропну речовину. Я став наче зомбі. Погодився на його пропозицію. Разом ми пішли в офіс столичного бізнесмена. Віддавати документи той не хотів, кинув у мене попільничкою. Я вистрелив. Косів у цей час убив секретарку. Зайшов у кабінет і приставив мені пістолет до скроні. Так змусив добити бізнесмена молотком. Документи вкрали й розійшлися по домівках. Міліція мене знайшла за три тижні.
Коли сидів у СІЗО, адвокат убитого казав, максимум, що можу отримати, — 10 років. Коли почув свій вирок, зрозумів, що я вже на тому світі. А до вбивства жив, як і всі нормальні люди. Народився на Житомирщині, закінчив у Києві будівельний технікум. Працював на столичних стройках. З першою жінкою народили сина. Але життя у нас не склалося — розлучилися. Син Женя переїхав до Москви. Там вивчився, має роботу.
Наприкінці 1990-х одружився вдруге з киянкою Ірою. Вона в обмінному пункті працювала. Була, як і я, розлучена. Взяв її з дочкою. За рік народився у нас син Андрійко. Я мріяв виростити з нього людину. Пам'ятаю, брали з дружиною дочку Марину й сина і їхали на вихідні на Житомирщину. Там після смерті батьків стара хата лишилася. Я у дворі бесідку зробив, качелю повісив, поприбирав. Кілька років тому покинув будівництва і перейшов працювати завгоспом до Інституту Амосова. Робота була дуже хороша, у колективі всі мене поважали.
Починає плакати, витирає очі рукавом.
— Попросив рідних не турбувати старшого сина. У Жені ж своє життя. Менший, Андрій, знає, що батько сидить, але йому не кажуть, за що. Інколи пише листи, зізнається, як любить мене. Прийомна дочка Марина живе у Лондоні. Тепер намагається через Європейський суд витягти мене звідси.
Дружина не провідує. Коли сидів у Києві, то бачилися часто. Торік Іра назбирала трохи грошей і прислала мені посилку. Поклала шматок сала, фрукти, вітаміни.
Запитую, що сниться.
— У перші місяці дуже часто снилися жахіття. Бачив у подробицях, як убивав. Тепер сняться село та батькова хата.
Сиджу у камері сам, як і всі довічники. Щодня прокидаюся о шостій. Вмиваюся, снідаю, йду на прогулянку в дворі тюрми. Потім пишу вірші. Малюю простим карандашиком на аркуші. На фарби й полотно грошей не хватає. Поезію любив і до тюрми, але тут талант проявився сповна. Недавно присвятив вірш покійному батькові: "Мне приснился отец мой родной: на груди ордена и медали. В жизни был настоящий герой — вы таких стариков не видали. Было, крикнет мне в детстве: "Сынок! Ты зачем это бегаешь босым?". А затем, погодя, подойдет, мне целует растрепаны косы". Ще люблю читати історичні романи, класику, вірші Пушкіна.
Люблю дивитися новини та молодіжні передачі "Х-фактор", "Україна має талант". Це відволікає від особистих проблем. Якби вийшов з тюрми, переїхав би в село. Хочу перебудувати дім, у якому народився.
1 
1
Коментарі
1