Іван і Неоніла Гриби із Хмельницького 8 лютого відсвяткували 80 років сімейного життя. Іванові Івановичу в січні виповнився 101. Неоніла Михайлівна своє сторіччя святкуватиме у травні.
— Батько познайомився з матір"ю, коли йому було 8 років, — розповідає 73-річна Неоніла Кузіна. — Мама пасла свині, а батько приїжджав у село Сербинівці на Вінниччині. Їхні батьки там працювали на залізниці.
— Я перший раз побачив її на качелях, — згадує Іван Гриб. — Понравилася. Якщо сідає вона, я качаю. Якщо інша дівчина — відпочиваю. А потім у Проскурові разом ходили у школу. У нас сім класів образованія.
У Івана було дві сестри. Мати померла, коли йому виповнилося 15.
— Я не зміг змиритися з мачухою. Пішов із дому в чому був, без куска хліба. Сів на поїзд і доїхав до станції Богданівці. Їсти хотілося, то я піду колосків назбираю або в садку зелених яблук. Чоловіки, які знали батька, взяли на роботу, виписали аванс. Дорожнім майстром пропрацював чотири роки.
Неоніла Михайлівна була наймолодшою з десяти дітей. Її родина не схвалювала одруження з Іваном.
— Мамин брат казав: "Краще до камінця головою або в річку, ніж віддати її за Гриба", — розповідає Неоніла Кузіна. — Але моя баба — мамина мама — теж виходила заміж без дозволу батьків. Тому перед весіллям благословила.
Після одруження Гриби винайняли кімнату в Богданівцях під Проскуровим (колишня назва Хмельницького. — "ГПУ"). Чоловік із ящиків збив стіл і ліжко. Дістав стілець. Запасся мішком борошна, купив порося — почали господарювати. 1930-го народилася донька Алла (померла два роки тому. — "ГПУ"). За п"ять років з"явилася на світ Неоніла.
— Війна мене застала помічником начальника пошти у Проскурові, — розповідає Іван Іванович. — Потрапив до Свердловська у школу молодших офіцерів. У серпні 1942-го на території нинішньої Луганської області попав в окруженіє. Йшов триденний бій. Не було боєприпасів, проривалися врукопашну. Мене контузило, а осколками посікло ноги. Очнувся, коли наді мною стояли німці. Щось говорили, а я нічого не чув.
Уночі Іван Гриб утік із полону в степ. Через тиждень його впіймали і відправили в Німеччину.
Батько нас із сестрою не вдарив ні разу
— Везли у відкритих вагонах. Я рішився тікати. Працював на залізниці, добре знав усі шляхи. Біля міста Полонне вистрибнув із потяга. Німці стріляли й поранили в ногу. На щастя, кості не заділо.
— Мені було років 7. Осінь, на дворі така позьомка. Коли кличе матір: "Нілуська, подивися, хто до нас прийшов", — згадує Неоніла Іванівна. — Я зайшла до хати і не впізнала батька, а він стоїть і плаче. Ноги в нього сильно покалічені. У ранах завелися черви. Я ті черви голкою вибирала. Потім рани промивала марганцівкою.
Іван залишився працювати на пошті вантажником (має 68 років стажу. — "ГПУ"). Коли звільняли Проскурів 1944-го, його знову взяли на фронт. Закінчив війну в місті Опель у Німеччині, повернувся додому. 1951-го арештували як "ворога народу".
— Кілька років викликали на допроси, — розповідає Іван Гриб. – Якось привезли на вокзал і показали сім"ї ворогів народу, яких у чому були вивозили в Сибір. Сказали: якщо не підпишеш бумаги — і твоїх вивезуть. Я підписав.
Верховний суд засудив Гриба до розстрілу. Згодом вирок замінили 20 роками ув"язнення.
— Був на лісоповалі в Омську, Красноярську — це просто ад. Розбирали залізничну колію. Двоє несли шпалу. Впєрєді мене йшов хлопець і на кілька сантиметрів перейшов "запретку". А там так: тільки крок — попитка к бєгству. Часовий йому в упор з автомата — аж вата з фуфайки розлетілася. Їм за це давали отпуск. Якось я задумався і пройшов "запретку" метрів на 150. Коли чую оклик: "Тобі що, жити надоїло?". Я закляк, чекаю автоматної очеріді. Але часовий оказався з України.
1957-го Івана Гриба реабілітували.
— Жили небагато. На вихідні я лодку брав або до лісу йшли.
2004-го подружжя визнали найстаршою парою України. Два роки тому Іван Іванович пережив інсульт, а до того — два інфаркти. Як інвалід війни першої групи отримує 1558 грн пенсії. Напередодні ювілею гроші принесли на тиждень раніше.
У Грибів четверо онуків і стільки ж правнуків.
— Батько нас із сестрою не вдарив ні разу, — каже Неоніла Іванівна. — А мати била. На моє весілля прийшли подруги мене вбирати, а мати каже принести стільці. Я не захотіла. Вона як ліпила вареники, так і дала мені тією качалкою по плечах. Я ревіла, аж запухла.
3 
35413
Коментарі