— Всегда считала, что это у кого-то плохо. А у меня всегда все будет хорошо. Пока Саша не родился 7-месячным с детским церебральным параличом. Научилась с этим жить, — каже 52-річна Галина Улаєва з Луцька. Має сина-інваліда Олександра, 15 років. Із візком і дитиною щодня робить ранкові пробіжки.
— Зайнятися бігом умовив старший син Андрій, — розповідає Галина Олександрівна. — П'ять років тому поїхали з ним забирати мою матір із Росії. Там поховані всі родичі. Було шкода залишати могили рідних. Постійно думала, чи правильно зробила. І тут Андрій каже: "Мам, ти ж давно хотіла бігати. Давай разом зі мною. І переключишся від цих думок".
Перший раз подолала кілометр. Почала щоранку вставати й бігти. А потім у церкві, яку з Сашею відвідуємо, запропонували спортивну коляску. Вона широка й велика.
Так почалися ранкові пробіжки з сином. Щоразу зношу його у візку з третього поверху нашого гуртожитку. І біжимо вулицями. В холодну пору бігаю сама. Тоді відчуваю, що чогось у руках бракує. А перехожі запитують: "Де ваш хлопчик?" — "У відпустці до весни", — відповідаю.
Торік Галина Улаєва з сином взяли участь у напівмарафоні в Києві. У ньому бігли понад 6 тис. учасників із 49 країн.
— Усю ніч не спала, хвилювалася, — говорить Галина Олександрівна. — Поїхали разом із чоловіком. Познайомилися з білоруською командою з такими ж дітьми. Вони для нас стали натхненниками.
Лив дощ. На колясці не було накриття. Ми Сашу загорнули в дощовик. А самі так бігли 10 кілометрів. Одна дівчина підійшла й каже: "Думала зійти з дистанції. А як побачила вас із коляскою, побігла далі".
З Сашею брала участь у благодійному забігові в Луцьку — збирали гроші хворій дівчинці. Тепер плануємо подолати дистанцію в 21 кілометр.
Не здатися допомогла історія американців — батька Діка й сина Ріка. Вони один одному врятували життя.
Понад 40 років тому в сім'ї Діка та Джуді Хойтів народився хлопчик. Під час пологів йому передавило горло, пошкодило мозок. Син буде овочем, сказали лікарі. У 9 місяців радили залишити Ріка у притулку. Хойти не погодилися.
У 11 років повезли сина в один з університетів. Хотіли, щоб придумали щось, аби він міг спілкуватися. Там розвели руками. Мовляв, в його мозку нічого не відбувається. Дік не погодився. Каже науковцям: "Розкажіть йому анекдот". Розповіли. Хлопчик засміявся. Отже, його мозок сприймав інформацію.
Потім хтось порадив батькам спробувати триатлон. І в Ріка вийшло. З батьком пройшов понад 200 марафонів із триатлону — разом біжать, пливуть і їдуть велосипедом. Чотири з них тривали по 15 годин на Гаваях.
Під час одного пробігу в Діка стався інфаркт. Якби не тренувався з сином і не чудова форма, помер би 15 років тому, говорили лікарі. Бо одна з його артерій закупорилася на 95 відсотків, — каже Галина Улаєва.
Вона виросла в російській Самарі. В Україну переїхала з першим чоловіком-військовим.
— Прожили разом вісім років, — продовжує. — Народила Андрія. Йому 24 роки. Живе в Києві, одружений.
Другий чоловік — теж військовий. Служить миротворцем у Ліберії. Зважилися на дитину, коли отримали гуртожиток і була стабільна зарплата. Тепер возимо сина на лікування, реабілітацію. Руками так нічого й не може робити. Говорить "мама", "папа", "Вова", "ам" і ще деякі слова. Але розуміє все. Любить подорожувати. У квітні вирішили зробити сину подарунок на 15-річчя — повезти за кордон. Спочатку думали про Ізраїль. Але там усе дорого. Взяли путівку на тиждень у Єгипет. Нам підказали, звідти можна з'їздити в Ізраїль. Так побували ще й у Єрусалимі.
— Багато батьків із такими дітьми закриваються в собі, сидять удома. Вважають, життя для них закінчилося, — додає Галина Олександрівна. — Але потрібно шукати захоплення, якою б важкою не була дитина.
2 
1
Коментарі