45-річний Петро Скурецький із села Шешори Косовського району на Івано-Франківщині 7 січня заробив 500 грн, катаючи туристів на конях.
— 14 років працював електриком, газозварювальником, кочегаром у місцевому санаторії. Уже кілька років не маю роботи, — поправляє дзвінок на шиї рудої кобили Марусі. — У мене троє дітей, наймолодший — четвертокласник. Жінка ніде не працює, займається господарством. На Різдво всі гуляють, а я й рюмки не пригубив. За два дні заробив, як за місяць.
Запрягає Марусю в сани, чіпляє до шиї червоні китиці. Каже, хотів назвати її Каштанчиком, бо має каштановий відтінок. Сани застеляє гуцульським килимком, ззаду прикручує дротом мішок із сіном. Погоджується провести екскурсію за 50 грн.
— Коняка в мене худа, нема чим годувати. У неї є лошатко. Не слухається, тому залишив дома. Їсть багато вівса, бо росте. Не знаю, як їх обох до весни прогодувати. Маю два мішка пшениці, трохи сіна на горищі. Сусід — багач, має карету, за катання править 100 гривень. А я ні. Скільки дасте.
Проїжджаємо чотири двори.
— Пррр, — наказує кобилі. — Зараз у сусіда коня позичу, так швидше поїдемо.
Виводить коня Мартина. Із кишені дістає пакет із цукром, висипає його в долоню.
— Бач, Мартин бере з рук цукор, а Маруся — ні. Сердиться, що запріг із нею чужого коня. Горда — ревнує мене навіть до жінки.
Пропонує покататися дітям, які приїхали з батьками з Москви. Підсаджує 2-річного Олега на коня. Його батько дає 20 грн. До саней біжить односелець 47-річний Володимир Василець. Просить підвезти до склепу — магазину. Із розгону вмощується на ноги дітям:
— Видите гадзу. Гуцули де хоч сідають!
Каже, що має коня і гарну карету. Може покатати дешевше, ніж Петро.
— Поганий бахур, п"є багато, — каже той, коли Володимир злізає. — У нас випиває кожен другий. Роботи нема. Город обробляти кожен не хоче. Лінується. Понасаджували на городах ялинок, а картошку потім купляють.
Два роки тому в Шешорах проводили етнічний фестиваль.
— За три дні заробляли по 10 тисяч. Годували туристів, запрошували до себе жити. Заробітку хватало на два роки. Потім організатори щось не поділили з сільським головою, і фестиваль забрали до Вінниччини. Тепер гуцули клянуть і сільського голову, і той фестиваль. Тут працювати більше ніде. Роботу мають тільки чотири вчительки, сільський голова і священик. Є два готеля, але там понабирали молодих.
Коли проїжджаємо церкву, знімає з голови шапку, хреститься.
— Заберіть мене в Київ. Я можу на іподромі працювати, коня підкую. І ворожити вмію.
Туристи з Польщі спиняють сани. Дають $5. Петро Скурецький каже по-польськи, що повезе за 50 грн. Доларами не бере, бо можуть фальшиві підсунути.
Коментарі