Село Червоне Теофіпольського району на Хмельниччині розташоване за 80 км від обласного центру. Тут одна хата і єдиний житель — Олександр Миколасюк. Він мешкає сам 30-й рік.
— Скільки я його не просила, скільки не тувкувала, щоби переїхав у село, — розповідає ординецький сільський голова Ольга Мельник, 61 рік. До цієї сільради входить село Червоне. — Предлагала одну хату. Відказався. Другу вже дала з газом. А Якович каже: "У мене що, своєї хати нема?" Торік хотіла відправити в будинок престарілих. Він як почув, закрився в хаті й нас не пускає. Після кількох годин перемов таки погодився подивитися на пансіонат. Завели ми його туди, показали душ, кімнату красиву, а він уперся, додому просить відвезти. Схопився за серце. Я налякалася. Валідолу йому. Більше по інтернатах не вожу.
Село Червоне розташоване за 3 км від сільради. Від дороги, посипаної щебенем, під лісом йде ґрунтівка до оселі 73-річного Олександра Миколасюка. Обійстя обсаджене ясенами. Подвір'я поросло травою. Із невеликої хати під шифером на поріг виходить господар. Одягнений у картату байкову сорочку, піджак, штани. На ногах калоші. Запрошує до оселі.
У сінях стоять мішки. На горище веде драбина. У кімнаті праворуч під стіною старий буфет, поряд стіл і грубка. Газу немає. Ліворуч піч і поламана швейна машина. На столі стоїть радіоприймач. Передають сесію Верховної Ради.
Хазяїн сідає біля столу, відсуває порожню миску.
— Та це я борщу якраз поїв.
В іншій кімнаті стіл, шафа і два ліжка. На одному лежить кожух. На стінах шість великих образів. Одна з балок на стелі просіла.
— Село Червоне заснували 1937 року, — розповідає Олександр Якович. — Там селилися молоді сім'ї комуністів. Пізніше село визнали неперспективним. Із 50 дворів залишилися дві вулиці. Потихеньку всі вимерли.
Наприкінці 1980-х у селі Червоному зосталася одна хата родини Миколасюків. Дві старші сестри Олександра Яковича ще раніше вийшли заміж. Він лишився з матір'ю.
— Батько помер 1947 року, мама вмерли 29 років назад, і з тих пір я сам. Середуща сестра Соня живе в Росії, в Красноярському краї. Їй 76 років. Старша Ксенька у Львові. Їй 80. А я наймолодший.
Питаю, чи не хоче переїхати до сестер.
Олександр Якович витягає з кишені пачку цигарок "Козак". Дивиться, що порожня, мне її і кидає в грубку. З-за печі дістає пачку "Паміру". Цигарку крутить у руках. Не закурює.
— Як мені дуже скучно, то по хліб в Ординці хожу. Газети читаю.
Має інвалідність.
— Та це я у футбола грав. На другому курсі ветеринарного технікуму в Тульчині вчився. Впав і переломав хребет. Чотири роки лежав в гіпсі, доки на ноги не поставили. Дали першу групу. Потім перекваліфікували на другу. І з тих пір я таблеток не п'ю. Лічуся медом або калини заварю. А як не помагає, то п'ю звіробій.
Після лікарні Олександр Якович працював продавцем у магазині, приймав молоко, був помічником комбайнера. 14 років на пенсії, отримує 900 грн.
Обробляє 40 соток городу. Позаторік тримав три корови, дві свині, качок і курей. Після того як розвалився хлів, розпродав усе.
— Два роки назад у селі подарили кицьку. А вона привела котенят. От і все моє хазяйство. Одне недобре — років 10 тому вітер лінію кинув. Із тих пір живу без світла. Телевізора ніколи не мав. Недавно подарували приймача на батарейках. Лягаю в 10 вечора, встаю в шість ранку.
Олександр Якович одружений не був. Має семеро племінників.
1 
1
Коментарі