Тернополянин Олександр Клюєв, 20 років, вважає себе племінником віце-прем"єр-міністра Андрія Клюєва. На це йому натякнули працівниці спеціальної школи-інтернату в Заліщиках Тернопільської області. Торік жінки двічі зверталися до програми "Ключовий момент" із проханням розшукати батьків хлопця.
Парубка звати Олексою, хоча в копії свідоцтва про народження та у відмовних заявах батьків указано ім"я Олександр. 1996 року до школи хлопця привіз волонтер із Бельгії Джеф Снеппе. В одній із львівських лікарень він побачив хлопчика, який бігав коридором і вимовляв лише два слова — тут і там.
— Я дуже здивувався, коли його погодилися віддати, — розповідає Снеппе. — Однак мені не вдалося прилаштувати хлопця в жоден інтернат у Львові. Ситуація повторилася і в Тернопільській області.
Тоді волонтерові порадили завезти Сашка до Заліщицької спецшколи, де саме призначили нового директора Богдана Миронюка.
— Виховательки заперечували: навіщо нам сирота, на канікули не забиратимуть. У хлопця навіть не було особової справи. Обставини зникнення документів підозрілі, — розповідає Богдан Миронюк, 54 роки. — Мені віддали відмови батьків і копію свідоцтва про народження. Коли почав шукати документи, почув: "Архів згорів". Першого дня я пішов додому, а опівночі телефонують із інтернату: "Богдане Степановичу, він обгадився". Я розлютився: "То що, я маю прийти помити?" — "Вибачте, в нього там лише діра. Він не розуміє, коли хоче до туалету", — жаліються жінки. Приїжджаю. Памперсів тоді ще не було, то вони простирадла дерли. Виховательки привілейованого закладу, дружини колишніх партійних керівників, зчинили галас: "Кого ви взяли? Вам бельгієць взятку сунув". Я починаю роти всім затикати, а сам розумію: у хлопця рідкісна хвороба. Зателефонував у Львів до перекладачки, кажу: "Віддавати дитину не збираюся, але допоможіть".
За тиждень із Бельгії приїхав автобус із памперсами. І так триває понині. Сашко цілодобово ходить із памперсом.
Хлопчик бігав коридором лікарні та вимовляв лише два слова — тут і там
У нього лише півнирки. Чи так народився — невідомо, хірургічних шрамів немає. Проте в інтернаті пригадали так звану "справу львівських лікарів", звинувачених у трансплантації органів у немовлят. Справа датована роком народження Олександра.
Учителі кажуть, що Клюєв — здібний хлопець. Нині він навчається в Тернополі на майстра з пошиття взуття. На вихідні і свята приїжджає до Заліщиків.
— Джеф забирає його в Бельгію на медобстеження. Олекса не може все життя ходити з памперсом, — каже Богдан Степанович.
Стоїмо на шкільному подвір"ї. Олександр — у плямистій уніформі, модно підстрижений, волосся меліроване, у лівому вусі сережка. Очі жваві, говорить спокійно гарною мовою.
Цікавлюся про батьків.
— Я їх на очі не бачив, — каже хлопець. — Рочку не було, як вони покинули мене. Зараз учуся, зможу заробляти на хліб. Час такий: щоб жити, треба мати гроші.
Він захоплюється спортом, грає в баскетбол, теніс. Улітку завуч школи-інтернату разом зі своїми дітьми брала його на море.
На подвір"я виходить повнуватий 67-річний Джеф Снеппе з перекладачкою Іриною та трьома волонтерами. Бельгієць обіймає Олексу за плечі, куйовдить волосся.
— У лікарні в Антверпені знають про цю дитину, Богдан Степанович постійно надсилав висновки лікарів, — каже Джеф. — Олексу обстежать і прооперують. Оперувати задурно зголосився один із найкращих професорів Бельгії. Витрати за три дні реабілітації бере на себе лікарня, решту оплатить наша громадська організація "Робоча група для України".
Снеппе також допомагає організації "Спілка без імені", запроваджує благодійні проекти для літніх людей в Україні.
— Маєте родину? — цікавлюся.
— О, я вже старий, живу у Брюґґе, — усміхається Джеф. — Маю доньку, сина, шістьох онуків. Дуже люблю дітей. Коли Олекса сказав мені "там" і "тут", я зрозумів, що повинен допомогти йому.
3 
35413
Коментарі
1